Розділ «5 ҐВУРÁ »

Ми почули шемріт взаємних вибачень. “Ви самі це знаєте”, говорив Браманті, “іноді, щоб з'ясувати, чи якась особа справді очікує втаємничення, необхідно вдатися до фольклору. Навіть у тих крамарів з Великого Сходу, які ні в що не вірять, є свій церемоніал”.

“Bien entendu, le rituel, ah ça…[136]”

“Але часи Кровлі вже минулися, зрозуміло?” сказав Альє. “Дозвольте тепер вас залишити, мене очікують інші відвідувачі”.

Ми швиденько вернулися на канапу, вдаючи, що спокійно й невимушено чекаємо на Альє.

47

Отож, вельми високим зусиллям нашим було знайти лад у сих семи мірах, лад гідний, достатній, чіткий, щоб він завжди тримав чуття на бачності й пам’ять у напрузі… Сей найвищий і незрівнянний устрій призначено не тільки на те, щоб зберігати речі, слова і мистецтва, довірені нам… але він сам дає нам істинну премудрість…

(Giulio Camillo Delminio, L'Idea del Theatro, Firenze, Torrentino, 1550, Вступ)

Альє увійшов через декілька хвилин. “Даруйте, любі друзі. Щойно я брав участь в одній, м’яко кажучи, неприємній суперечці. Як відомо моєму другові Казобонові, я вважаю себе шанувальником історії релігій, і через це дехто, і нерідко, звертається до мене за просвітленням, може, більше з огляду на мій здоровий глузд, ніж на мою вченість. Знаєте, це дивовижно, але серед адептів таємної премудрости іноді зустрічаються дуже своєрідні особистості… Не кажучи вже про звичайних шукачів трансцендентальної потіхи чи про людей меланхолійного духу, навіть люди глибоких знань і великої інтелектуальної витончености теж кохаються в нічних фантазуваннях і втрачають відчуття межі між істинами Традиції та архіпелагом дивовижностей. Люди, з якими я щойно мав бесіду, сперечалися з приводу абсолютно дитячих домислів. На жаль, це трапляється і в найкращих родинах. Проте прошу пройти за мною до мого скромного кабінету, побесідуємо у затишнішій обстанові”.

Він підняв шкіряну завісу і пропустив нас до суміжної кімнати. Ми б не назвали її скромним кабінетом, адже вона була простора, обставлена вишуканими антикварними книжковими шафами, наповненими добротно оправленими книгами, всі вони були, безперечно, поважного віку. Однак більше, ніж книги, вражали декілька вітрин, що містили якісь невизначені предмети, які здавались каменями та фігурами невеликих тварин, незрозуміло, чи то були опудала, мумії чи дуже вдалі відтворення. Ціле приміщення немов потопало в розсіяному, присмерковому світлі. Це світло, як здавалося, линуло з великого подвійного вікна в глибині з кришталевими шибками бурштинового кольору, прикрашеними ромбічним візерунком, але світло з вікна зливалося зі світлом великої лампи, що стояла на столі темного червоного дерева, вкритому паперами. То була одна з тих ламп, які іноді можна побачити на столах читальних залів старих бібліотек, зі схожим на баню абажуром із зеленого скла, які можуть кидати білий овал світла на сторінки, залишаючи приміщення в опаловій півтіні. Ця гра різних світел, — причому обидва були неприродні, — не притлумлювала, а якимось чином пожвавлювала поліхромію стелі.

То була склепінчаста стеля, з чотирьох боків підтримувана невеликими несправжніми декоративними колонами червоно-цеглястої барви з крихітними позолоченими капітелями, і оптичний ефект розділених на сім частин зображень, які її наповнювали, створював враження шатрового склепіння, і вся зала набувала настрою жалобної каплиці, невловно гріховного і меланхолійно чуттєвого.

“Це мій невеличкий театр”, мовив Альє, “на зразок тих фантазій епохи Відродження, де розміщалися візуальні енциклопедії, антології всесвіту. Не стільки житлове приміщення, як механізм для спогадів. Серед предметів, які ви тут бачите, немає жодної речі, яка б, сполучаючись належно з іншими, не відкривала і не підсумовувала таємниць світу. Тут ви бачите теорію фігур, яку створив художник на кшталт фігур палацу в Мантуї — це тридцять шість деканів, володарів неба. І з любови та вірности переданню, тільки-но знайшовши це чудове відтворення, яке зробив невідомий майстер, я забажав, щоб і ті невеличкі знахідки в футлярах, які відповідають зображенням на стелі, символізували фундаментальні первні всесвіту — повітря, воду, землю і вогонь. Цим пояснюється наявність, приміром, цієї граціозної саламандри, архитвору майстерности одного мого друга, набивача опудал, або цієї делікатної репродукції в мініатюрі, правду кажучи, дещо пізньої, еоліпіла Герона, де повітря, що міститься в кулі, — якби я запалив цю спиртівку, яка чашею охоплює її, — нагріваючись і виходячи з цих бічних дзьобиків, викликало б її обертання. Магічний інструмент, який застосовували ще єгипетські жерці у своїх святилищах, як це нам повторюють численні знамениті тексти. Вони застосовували його для здійснення фальшивих чудес, і натовп поклонявся цим чудесам, однак справжнє чудо полягало в золотому правилі, яке впорядковує його таємничу і просту механіку, механіку елементів стихії, повітря і вогню. Саме цією мудрістю володіли наші предки, а також алхіміки, тоді як конструктори циклотронів її втратили. І так я звертаю свій погляд на цей мій театр пам’яті, нащадок інших театрів, місткіших, які зачаровували великі уми минулого, і знаю. Знаю більше, ніж знають так звані мудреці. Я знаю, що так, як унизу, є і вгорі. І нема жодного іншого знання”.

Він запропонував нам кубинські сигари, чудернацької форми, не прямі, а викривлені й кучеряві, проте м’ясисті й товсті. У нас вирвалися захоплені вигуки, а Діоталлеві підійшов до книжкових шаф.

“Далебі”, говорив Альє, “невеличка бібліотека, як бачите, не більше двох сотень томів, я маю більше у своєму родинному домі. Але без зайвої похвальби скажу, що всі вони досить цінні й рідкісні, і розміщені вони, звичайно, не у випадковому порядку, тематично вони впорядковані відповідно до розміщення зображень і предметів”.

Діоталлеві несміливо простягнув руку до книжок. “Будь ласка”, сказав Альє, “це Oedypus Aegyptiacus[137] Атаназіуса Кірхера. Ви ж знаєте, він був першим після Гораполлона, хто спробував розшифрувати ієрогліфи. Дивовижна людина, я б хотів, щоб цей мій театр нагадував його музей чудес, який тепер вважається втраченим, адже хто не вміє шукати, не знаходить… Надзвичайно приємний співрозмовник. Як він пишався того дня, коли відкрив, що цей ієрогліф означає ‘добродійства божественного Осіріса даються священними церемоніями і цілим ланцюгом духів…’” Відтак прийшов той інтриган Шампольйон, відразлива особа, повірте мені, інфантильно марнославна, і почав наполягати на тому, що цей знак відповідає всього лиш імені фараона. Скільки кмітливости мають люди нового часу в принижуванні священних символів. Зрештою, цей твір не такий уже й рідкісний, він коштує менше, ніж “Мерседес”. Погляньте краще на оце перше видання, 1595 року, Amphitheatrum sapientiae aetemae Кунрата. Кажуть, що на світі є лише два його примірники. А це третій. А оце — перше видання Thelluris Theoria Sacra[138] Бурнеціуса. По вечорах я не можу дивитися на її ілюстрації без відчуття містичної клаустрофобії. Глибини нашої планети… Ніхто б і не подумав, чи не так? Я бачу, доктор Діоталлеві зачарований тими гебрейськими літерами у Трактаті про шифри Віженера. Погляньте ще на оце: перше видання Kabbala denudata[139] Кнорра Хрістіяна фон Розенрота. Ви, безперечно, знаєте її, зрештою, ця книга є в перекладі, неповному і поганому, що його поширював англійською мовою на початку цього століття цей недотепа Мак-Ґреґор Метерс… Ви, либонь, чули щось про ті скандальні таємні збіговиська Золотого Світанку які так зачарували британських естетів. З цієї банди фальсифікаторів текстів утаємничення могла спородитися лише нескінченна шерега дегенерацій, від Вранішньої Зорі до сатанічних церков Алістера Кровлі, який викликав демонів, аби здобути прихильність деяких благородних осіб, які віддавалися vice anglais[140]. Якби ви знали, любі друзі, скільки, м’яко кажучи, сумнівних людей доводиться зустрічати, коли присвячуєш себе цим студіям, ви самі це побачите, коли розпочнете видання у цій царині”.

Бельбо скористався з нагоди, яку оце дав йому Альє, щоб перейти до справи. Він сказав, що видавництво “Ґарамон” бажає видавати щорічно по кілька книг, так би мовити, езотеричного характеру.

“Ага, езотеричного”, усміхнувся Альє, і Бельбо зашарівся.

“Скажімо, … герметичного?”

“Ага, герметичного”, усміхнувся Альє.

“Гаразд”, промовив Бельбо, “може, я вживаю не ті терміни, але ви, безперечно, розумієте, про який жанр ідеться”.

“Гм”, знову всміхнувся Альє, “такого жанру немає. Є знання. Ви бажаєте видавати огляд неспотвореного знання. Може, для вас це лише видавничий вибір, але якщо займатися цим доведеться мені, для мене це буде пошук істини, queste du Graal[141]”.