Розділ «5 ҐВУРÁ »

Навколо них півкругом зібралася юрба, всі були дещо збуджені, хтось щось вигукнув. Бельбо з непроникним виразом обличчя сів і дивився на цю сцену, наче імпресаріо, присутній на акторській пробі. Він весь спітнів, і ліве око в нього сіпалося, чого я раніше ніколи в нього не бачив. Раптом, коли Лоренца танцювала вже принаймні п’ять хвилин, своїми рухами дедалі очевидніше пропонуючи себе, він вибухнув: “А тепер ходи сюди”.

Лоренца зупинилася, розставила ноги, простягнула руки вперед і закричала: “Я свята і повія!”

“Ти гівнючка”, сказав Бельбо, підводячись. Він пішов прямо до неї, з силою схопив її за зап'ясток і поволік до дверей.

“Зупинись”, кричала вона, “не дозволяй собі…” Відтак вибухнула сльозами й закинула йому руки на шию. “Любий, але ж я твоя Софія, ти не повинен через це гніватися…”

Бельбо ніжно провів рукою їй по спині, поцілував її у скроню, погладив волосся і тоді сказав у залу: “Даруйте їй, вона не звикла стільки пити”.

Серед присутніх почулися підсміхи. Гадаю, це почув і Бельбо. На порозі він помітив мене і вчинив одну річ, а я не зрозумів, чи це було для мене чи для інших. Він сказав це тайкома, півголосом, коли інші вже втратили до них цікавість.

Все ще тримаючи Лоренцу в обіймах, він обернувся на три чверті до зали і тоном, яким говорять про очевидні речі, тихо промовив: “Кукуріку”.

51

Отож, коли вельмишановний Мудрий Кабаліст щось сказати тобі хоче, не думай, що то буде річ фривольна, річ вульгарна, річ банальна: то буде таїна, оракул…

(Tomaso Garzoni, Il Theatro de vari e diversi cervelli mondani, Venezia, Zanfretti, 1583, бесіда XXXVI)

Іконографічного матеріалу, знайденого у Мілані та в Парижі, виявилося не досить. Пан Ґарамон уповноважив мене провести кілька днів у Мюнхені, в Дойчес Музеум.

Кілька вечорів я провів у невеликих шинках Швабінґу — або у тих величезних криптах, де музикують літні, вусаті добродії в коротких шкіряних штанах і де серед густого диму випарів свинини над літровим кухлем пива усміхаються одне одному коханці, одна пара поруч з іншою, — а пополудні перегортав каталог репродукцій. Іноді я виходив з архіву і прогулювався музеєм, де відтворено все те, що могла вигадати людська істота: натискаєш на кнопку — і на діорамах оживають нафтові промисли, ось починають діяти свердлові вежі, ти можеш увійти до справжнього підводного човна, примушуєш планети обертатися, граєшся у виробництво кислот та ланцюгових реакцій — Консерваторій, але менш готичний, зате звернений у майбутнє, повний галасливих школярів, які вчаться ідеалізувати інженерів.

У Дойчес Музеум можна дізнатися також усе про шахти: зійшовши по сходах, заходиш у шахту, де є все, що має бути — підземні галереї, ліфти для людей та коней, вузькі проходи, по яких повзуть худющі визискувані діти (сподіваюсь, воскові). Проходиш по безконечних тьмяних коридорах і зупиняєшся на краю бездонних колодязів, відчуваєш холод у кістках і майже чуєш запах метану. Все у натуральну величину.

Я блукав однією з другорядних галерей, у розпачі, що більше не побачу світла денного, аж тут помітив чоловіка, що дивився вниз, у безодню, і мені здалося, що я його знаю. Його лице не було мені чуже, воно було зморшкувате й сіре, сиве волосся, совиний погляд, але я відчував, що його одяг мав би бути іншим, це обличчя я, либонь, бачив в іншій уніформі, відчуття було таке, ніби після довгого часу я зустрів знайомого священика у світському вбранні чи капуцина без бороди. Він теж поглянув на мене з ваганням. Як буває у таких випадках, після поєдинку киданих крадькома поглядів, він узяв ініціативу в свої руки і привітався зі мною по-італійському. Раптом мені вдалося уявити його у його звичному одязі: якби він був зодягнений у довгу, жовтувату хламиду, це був би пан Салон. А. Салон, таксидерміст. Той самий, що мав свою робітню за кілька дверей від мого офісу, в коридорі того фабричного приміщення на пенсії, де я працював Марловом від культури. Іноді я зустрічав його на сходах і ми віталися, киваючи один одному.

“Дивовижно”, сказав він, простягаючи мені руку, “ми сусіди вже так давно, а по-справжньому знайомимося в надрах землі, на відстані тисячі миль від домівки”.

Ми обмінялися кількома принагідними фразами. Я мав враження, що він чудово знає, чим я займаюся, а це немало, оскільки точно цього не знав навіть я сам. “Що привело вас до технічного музею? Адже у вашому видавництві, як мені здається, ви займаєтеся більш духовними речами”.

“А звідки ви знаєте?”

“Ну”, він зробив невиразний жест, “люди балакучі, а у мене чимало відвідувачів…”

“Хто ж ходить до опудальника, пробачте, до набивача опудал?”

“Багато хто. Ви скажете, як кажуть усі, що це досить рідкісне ремесло. Але клієнтів не бракує, і вони найрізноманітніші. Музеї, приватні колекціонери”.