Розділ «5 ҐВУРÁ »

“О’кей, о’кей”, говорив Бельбо. “Не слухайся дідуся, слухайся Симона. Що ще він тобі говорив?”

“Саме те, що я полонянка світу, тобто лихих ангелів… бо в цій історії ангели лихі, вони допомогли Деміургові заколотити всю цю катавасію… словом, злі ангели тримають мене між собою, вони не хочуть мене випустити і примушують страждати. Але час від часу серед людей з’являється хтось, хто мене впізнає. Як Симон. Він каже, що це вже було з ним одного разу, тисячу років тому, — бо я не сказала ще тобі, що Симон практично безсмертний, якби ти знав, скільки всього він бачив…”

“Аякже, аякже. Але вже більше не пий”.

“Чшш… Симон знайшов мене одного разу, коли я була проституткою в Тирському борделі й мала на ймення Гелена”…

“І це тобі говорить цей добродій? А тебе аж розпирає від задоволення. Дозвольте поцілувати вам ручку, повіє мого смердячого всесвіту… Який джентльмен”.

“У всякому разі повією була ота Гелена. А зрештою, в ті часи, коли говорили проститутка, мали на увазі вільну жінку, без зобов’язань, інтелектуалку, ту, яка не хоче бути домогосподаркою, тобі ж відомо, що проститутка була також вельможною дамою, тримала салон, сьогодні такі жінки займаються public relations, ти б назвав хвойдою жінку, яка займається public relations, ніби вона звичайна шльондра, яка чигає за містом на водіїв вантажівок?”

У цю мить знову підійшов Ріккардо і взяв її за руку. “Ходи, потанцюємо”, сказав він.

Вони танцювали посеред зали, легкими, дещо осоловілими рухами, ніби вдаряючи у барабан. Але час від часу Ріккардо притягав її до себе і владно клав руку їй на карк, а вона підкорялася йому з заплющеними очима, з розпашілим обличчям, відкинувши назад голову, і її волосся простопадно звисало нижче плечей. Бельбо запалював одну сигарету за одною.

По якомусь часі Лоренца взяла Ріккардо за стан і повільно повела його, аж поки вони не опинилися за крок від Бельбо. Далі танцюючи, Лоренца взяла в нього з рук кухлика. Вона тримала Ріккардо лівою рукою, а кухлик — правою, звернула свій дещо вільглий погляд до Якопо і, здавалось, плакала, а насправді усміхалася… І говорила до нього.

“І це траплялось не один раз, розумієш?”

“Не один раз що?” поспитав Бельбо.

“Що він зустрівся з Софією. Через багато століть Симон був також Ґійомом Постелем”.

“Був листоношею?”

“Дурень. То був вчений епохи Відродження, який читав по-жидівському…”

“По-єврейському”.

“Яка різниця? Він читав по-їхньому легко, як діти читають комікси про Мікі Мауса. Йому вистачало кинути оком. І от, в одному шпиталі у Венеції він зустрічає стару, неписьменну служницю Йоанну, дивиться на неї і каже: ось, я зрозумів, це — нове втілення Софії, Еннойї, це — Велика Матір Світу, яка зійшла поміж нас, аби відкупити цілий світ, який має жіночу душу. І Постель бере Иоанну з собою, всі вважають його божевільцем, а йому байдуже, він її обожнює і хоче звільнити від влади ангелів, а коли вона помирає, він впродовж години сидить нерухомо, вдивляючись у сонце, і цілими днями нічого не п’є і не їсть, у нього мовби вселилася Йоанна, якої більше нема, але вона немовби й є, бо вона є завжди, вона живе у світі й від часу до часу з’являється, так би мовити, втілюється… Хіба це не зворушлива історія?”

“Я потопаю у сльозах. І тобі так до вподоби бути Софією?”

“Але я Софія й для тебе, кохання моє. Ти знаєш, до того, як ти зі мною познайомився, ти носив жахливі краватки, а на спині у тебе було повно лупи?”

Ріккардо знову взяв її за карк. “Чи можу я взяти участь у розмові?” спитав він.

“Будь чемний і танцюй. Ти знаряддя мого блаженства”.