Розділ «5 ҐВУРÁ »

“Облиште! З мого боку то була метафора! А ви у відповідь зробили мені envoûtement[130]!”

“Атож, я і мої побратими якраз маємо вільний час, щоб займатися висиланням чортів! Ми практикуємо Догму і Обряд Високої Магії, ми не якісь там чаклуни!”

“Пане графе, я апелюю до вас. Пан Браманті, як усім відомо, має зносини з абатом Бутру, а як ви добре знаєте, про цього священика кажуть, що він звелів витатуювати собі на підошві ніг хрест, аби мати змогу топтати нашого Господа, себто свого… Bon, тиждень тому я зустрічаю того нібито абата в книгарні Дю Санґреаль, ви її знаєте, він посміхається мені своєю звичною липкою посмішкою і каже — гаразд, гаразд, ми ще з вами зустрінемося на днях вечірком… Але що це має означати — вечірком? А означає воно, що через два вечори розпочалися ці візити, я збираюсь лягти до ліжка, і тут чую, як мені в обличчя б’є флюїдний шок, вам же відомо, як легко впізнати ці еманації”.

“Ви, мабуть, потерли підошвами об килимок”.

“Ах, так? Тоді чому здіймалися в повітря різні мої абищиці, а один з моїх алембиків влупив мене по голові, чому впав на землю мій гіпсовий Бафомет, пам’ятка про мого бідолашного батька, а на стіні з’явилися написи червоного кольору, така гидота, що не смію й повторити? Ви ж добре знаєте, що не більш як рік тому покійний мсьє Ґрос звинуватив цього ж таки абата у тому, що той робить припарки з фекальної субстанції, даруйте мені, абат засудив його на смерть — і через два тижні бідолашний мсьє Ґрос за таємничих обставин помер. Те, що Бутру маніпулює отруйними речовинами, встановив також суд чести, який скликали мартиністи з Ліону…”

“На підставі наклепів…” мовив Браманті.

“Облиште! Судовий процес над такими справами завжди провадиться на підставі непрямих доказів…”

“Авжеж, але того, що мсьє Ґрос був алкоголіком з цирозом в останній стадії, трибуналові сказано не було”.

“Та не будьте ж дитиною! Адже чаклування відбувається природними шляхами, — якщо у когось цироз, значить, його слід уразити у хворий орган, це ж ази чорної магії…”

“Значить, якщо хтось помирає від цирозу, в цьому винен наш приятель Бутру, — не смішіть мене!”

“Тоді розкажіть мені, що відбувалося в Ліоні впродовж тих двох тижнів… Позбавлена свячення каплиця, святі дари з тетраграматоном[131], ваш Бутру у великій червоній сутані з перевернутим хрестом і мадам Олькотт, його особиста ясновидиця, не кажучи вже про інші її “функції”, на чолі якої з’являється тризуб, і порожні чаші, що самі наповнюються кров’ю, і абат, який харкає у рот вірним… Хіба не так було?”

“Та ви занадто начиталися Гюїсманса, любий мій!” сміявся Браманті. “То був просто культурний захід, історичне видовище, як відправи школи Вікка та друїдичних колегій!”

“Ouais[132], венеціянський карнавал…”

Ми почули якийсь гармидер, неначе Браманті збирався кинутися на свого супротивника і Альє ледве його стримував. “Бачите, бачите”, говорив писклявим голосом француз. “Але уважайте, Браманті, поспитайте вашого приятеля Бутру, що з ним притрапилося! Ви ще цього не знаєте, але він у лікарні, запитайте, хто його так знівечив! Хоч я й не займаюся тою вашою goetia[133], але й мені відомі деякі штуки, і коли я зрозумів, що в моєму домі щось завелося, я нарисував на паркеті коло захисту, і хоч я в це не вірю, зате ваші чортенята вірять, я підняв каптур Кармелю і зробив на ньому contresigne, l'envoûtement retoumé[134], авжеж. Ваш абат пережив неприємні хвилини!”

“Бачите, бачите?” сопів Браманті, “Бачите, це ж він кидає вроки!”

“Досить уже, панове”, сказав Альє лагідно, але твердо. “Тепер послухайте мене. Ви знаєте, наскільки я ціную, на пізнавальному рівні, це повернення до обрядів, що вийшли з ужитку, і для мене Люциферіянська Церква та Орден Сатани, поза всіма демонологічними відмінностями, однаково гідні шани. Вам відомий мій скептицизм у цій царині, але, врешті-решт, ми належимо до того самого духовного лицарства, і я закликаю вас проявити принаймні крихту солідарности. А зрештою, панове, вплутувати Князя Тьми в особисті чвари! Це ж чисте дітвацтво! Облиште, все це байки для окультистів. Ви поводитеся як вульгарні франкмасони. Якщо відверто, то Бутру — дисидент, і ви, любий Браманті, могли б спонукати його продати тандитникові весь той його сміховинний реквізит, який годиться хіба що для Мефістофеля Бойто…”

“Ah, ah, c’est bien dit ça”, хихотів француз, “c'est de la brocanterie…[135]”

“Погляньмо на це в іншому світлі. Виникла дискусія щодо того, що можна б назвати літургічним формалізмом, деякі душі занадто запалилися, але не треба бачити в кожній тіні ворога. Зверніть увагу, дорогий П’єре, я зовсім не виключаю присутности у вашому домі якихось чужорідних сутностей, це найзвичайніша у світі річ, але якщо не втрачати здорового глузду, все це можна пояснити полтерґейстом…”

“Авжеж, я цього не виключаю”, сказав Браманті, “розміщення планет на той час…”

“Ну от! Нумо, подайте собі руки й обніміться по-братерськи”.