Розділ «6»

Настала нетривала тиша.

— Ви божевільна. Уся ваша родина божевільна.

— Але це спрацювало.

— На Бога, ви жахливо співаєте. Сподіваюся, ваш тато робив це краще.

— Думаю, ви хотіли сказати: «Спасибі, міс Кларк, за спробу розважити мене».

— Припускаю, що з неї стільки ж пожитку, скільки й з психотерапевтичної допомоги, яку я дістав. Добре, Кларк, — промовив він, — розкажіть мені ще щось. Щось, де не потрібно співати.

Я трохи подумала.

— Гм… гаразд, добре… Ви помітили моє взуття цими днями?

— Важко не помітити.

— Ну от, моя мама каже, що мій нахил до незвичайного взуття виявився, ще коли мені було три роки. Вона купила мені пару блискучих яскраво-бірюзових гумових чобіт. На той час вони були досить незвичні. Діти тоді носили або зелені, або, можливо, червоні, якщо пощастило. І, як вона каже, з того дня, коли вона принесла чобітки додому, я відмовлялася знімати їх. Я спала в них, купалася, ходила все літо в садочок. Ті блискучі чобітки та джмелині колготки були моїм улюбленим вбранням.

— Джмелині колготки?

— У чорно-жовту смужку.

— Пречудово.

— Звучить трохи грубо.

— Але це правда. Це, напевне, огидно.

— Можливо, для вас це огидно, Вілле Трейнор, але в’явіть собі, не всі дівчата одягаються, просто щоб подобатися чоловікам.

— Дурниці.

— Ні, не дурниці.

— Хоч би що робили жінки, вони думають про чоловіків. Хоч би що робили люди, все заради сексу. Ви не читали «Червону королеву»?

— Я в’явлення не маю, про що ви. Однак можу запевнити вас, що, сидячи на ліжку й співаючи пісню «Мавпокрай», я не планувала знадити вас. А коли я мала три рочки, мені просто дуже подобалися смугасті ноги.