Розділ «6»

— Добре, що ти там, і край на тому. Якщо ти певна, що Віллові краще, то я прийду рано-вранці.

Є звичайні години, а є непридатні ні до чого, коли час тягнеться, відстає, а життя — реальне життя, — здається, існує десь далеко. Я трохи подивилась телевізор, поїла та поприбирала на кухні, безшумно переміщаючись по флігелю. Нарешті повернулась у Віллову кімнату.

Коли зачинила двері, він поворухнувся й підвів трішки голову.

— Котра година, Кларк? — його голос трохи приглушила подушка.

— Чверть по восьмій.

Він опустив голову й перетравив це.

— Можна мені пити?

У його словах більше не було ні гризькості, ні ущипливості. Неначе хвороба нарешті зробила його вразливим. Я дала йому напій і ввімкнула біля ліжка світло. Потім сіла на край ліжка й торкнулася його лоба, як це робила моя мама, коли я була дитиною. Він досі був трохи гарячим, однак далеко не таким, як раніше.

— Холодні руки.

— Ви вже скаржилися.

— Справді? — Здавалося, він був щиро здивований.

— Хочете трохи супу?

— Ні.

— Вам зручно?

Я ніколи не знала, наскільки йому незручно, але підозрювала, що більше, ніж він показував.

— Було б добре перевернутися на другий бік. Просто перекотіть мене. І не треба мене садовити.

Я полізла на ліжко й пересунула його так дбайливо, як могла. Він уже не був зловісно гарячим — звичайне тепле тіло з-під ковдри.

— Ще щось потрібно?

— Хіба вам не треба йти додому?

— Усе гаразд, — мовила я. — Я залишаюся на ніч.