Розділ «6»

Надворі вже давно розсіялись останні відблиски дня. Сніг і далі падав. За вікном на ґанку сніжинки купалися в блідо-золотавому меланхолійному світлі ліхтаря. У цілковитій тиші ми сиділи й споглядали гіпнотичне снігопаддя.

— Можна запитати? — сказала я нарешті. Я дивилась на його руки на простирадлі. Здавалося дивним, що вони, такі звичайні, такі сильні на вигляд, усе ж ні на що не придатні.

— Підозрюю, що ви й так запитаєте.

— Що сталося? — З думки не йшли сліди на його зап’ястках. Це була єдина річ, про яку я не могла запитати відверто.

Він розплющив одне око.

— Як я став таким? — Коли я кивнула, він знову заплющив очі. — Аварія з мотоциклом. Не моїм. Я був безневинним пішоходом.

— Я думала, це через катання на лижах або банджі-джампінг, щось такого плану.

— Усі так думають. Божий жарт. Я переходив дорогу біля свого будинку. Не тут, — сказав він. — Біля мого лондонського дому.

Я роздивилася книжки на його книжковій полиці. Серед романів, засмальцьованих книжок кишенькового формату в м’якій обкладинці, були й ділові книжки: «Корпоративне право», «Поглинання», довідники з невідомих мені дисциплін.

— Невже не існувало жодного способу працювати далі?

— Ні. А також жити в квартирі, відпочивати, просто жити… Здається, ви зустрічалися з моєю колишньою подружкою, — пауза не змогла приховати гіркоту в його голосі. — Але мені, мабуть, треба бути вдячним, бо якийсь час лікарі взагалі не йняли віри, що я виживу.

— Ви ненавидите це? Я про життя тут.

— Так.

— Чи є у вас можливість знов жити в Лондоні?

— У такому стані — ні.

— Але вам може покращати. Натан сказав, що в лікуванні цього виду травм наявний значний прогрес.

Вілл знов заплющив очі.

Я почекала, поправила його подушку й ковдру на грудях.

— Пробачте, — сказала я, сівши рівно, — якщо я ставлю забагато запитань. Хочете, щоб я пішла?

— Ні. Побудьте ще трошки. Побалакайте зі мною. — Він ковтнув. Його очі розплющилися знову й погляд зустрівся з моїм. Здавалося, він нестерпно втомився. — Скажіть мені щось хороше.