Розділ «6»

Я зрозуміла, що тривога, яка не відпускала мене весь день, поволі відступає з кожною заувагою Вілла. Я більше не відповідала за бідолашного квадриплегіка. Я просто сиділа поруч із надто саркастичним парубком, і ми балакали.

— То що ж сталося з тими чудовними блискучими гумовими чоботами?

— Мама мусила викинути їх. Я дістала жахливий грибок ніг.

— Весело.

— І колготки вона теж викинула.

— Чому?

— Я так ніколи й не дізналась. Проте це розбило мені серце. Більше мені не траплялися колготки, які б я так полюбила. Таких уже не виготовляють. А якщо й виготовляють, то не для дорослих жінок.

— Дивно це.

— Давайте, смійтеся. Невже ви ніколи не любили щось так сильно?

Тепер я ледве його бачила — кімнату оповила темрява. Я могла ввімкнути світло над головою, але щось мене зупинило. Майже одразу, збагнувши, що сказала, я пошкодувала про це.

— Любив, — сказав Вілл спокійно. — Я любив.

Ми ще трохи побалакали, й він заснув. Я лежала там, спостерігаючи, як він дихає. Мені було цікаво, що б він сказав, якби прокинувся й завважив, що я на нього дивлюся: на його відросле волосся, втомлені очі, рідку щетину на підборідді. Я не могла ворухнутися. Години стали сюрреалістичними, неначе я перебувала на острівку поза часом. Опріч нас, у будинку не було нікого, і я боялась покинути його самого.

Трохи по одинадцятій я постерегла, що він знову почав пітніти, а його дихання пришвидшилося. Я розбудила його й змусила прийняти ліки проти лихоманки. Він нічого не сказав, лише пробурмотів «дякую». Я змінила верхнє простирадло й поши´ванку, а потім, коли він нарешті знову заснув, лягла недалеко від нього, хоч сон мене зморив набагато пізніше.

Я прокинулася від того, що хтось промовляв моє ім’я. Я в класі, заснула за партою, а вчителька постукувала по дошці, знов і знов повторюючи моє ім’я. Я знала, що потрібно бути уважною, знала, що вчителька вважатиме цей сон актом диверсії, але не здужала підняти голову з парти.

— Луїзо.

— М-м-м.

— Луїзо!

Парта була страшенно м’яка. Я розтулила очі. Наді мною чулося виразне сичання:

— Луїзо…

Я була в ліжку. Я закліпала, зосередила погляд, а потім звела очі й побачила Каміллу Трейнор. На ній було тепле вовняне пальто й сумочка через плече.