Розділ «6»

— Я не розумію, чому ви не зателефонували. Ви намагались подзвонити містерові Трейнору?

Натан казав, нічого не говорити.

— Я…

Цієї миті двері флігеля відчинилися й з’явився містер Трейнор з газетою під пахвою.

— Ти повернулася! — вигукнув він, стріпуючи сніжинки з плечей. — А я оце вибіг по газету й молоко. Дорога зовсім непевна. Тому в Гансфорд-Конер пішов довшою, щоб уникнути льодяних смуг.

Місіс Трейнор глянула на нього, а я на мить задумалась, чи зауважить вона, що на нім ті самі сорочка й джемпер, що й напередодні.

— Ти знаєш, що вночі Віллові було зле?

Він подививсь мені в очі. Я почала розглядати свої ноги. Не знаю, чи почувалась я колись більш ніяково.

— Ви намагались додзвонитися до мене, Луїзо? Пробачте мені… я нічого не чув. Гадаю, інтерком працює з перебоями. Останнім часом не раз я пропускав дзвінки. Та й мені минулої ночі було зле. Заснув як убитий.

Я й досі була у Віллових шкарпетках. Я витріщилася на них, роздумуючи, чи осудить мене місіс Трейнор і за це.

Але вона, здавалося, відхилилася.

— Довгою була дорога додому. Краще… не заважатиму вам. Але, як щось подібне станеться знову, негайно телефонуйте мені. Зрозуміло?

Я не хотіла дивитися на містера Трейнора.

— Так, — відповіла я і зникла на кухні.