Розділ «20»

— Це шість місяців, Пате. Шість місяців. Зрештою це ж ти хотів, щоб я годилася на цю роботу. А тепер лютуєш, що я сприймаю її надто серйозно.

— Я не думаю… Не думаю, що річ у роботі. Просто… мені здається, ти чогось не договорюєш.

Я завагалась довше, ніж мала б.

— Це не… правда.

— Але ти не їдеш на «Вікінг».

— Я сказала тобі, я…

Він ледве похитав головою, ніби не розчув мене правильно, й побіг дорогою вниз геть від мене. З лінії його спини я зрозуміла, наскільки розгніваний він був.

— Патрику, слухай, зупинімося на хвильку та обговорімо це.

— Ні. Я змарную час, — уперся він.

— Тоді зупинімо таймер. Тільки на п’ять хвилин.

— Ні. Я маю зробити це в реальних умовах.

Він почав набирати швидкість, наче в нього відкрилося друге дихання.

— Патрику, — гукнула я, щосили намагаючись встигати за ним. Мої ноги сковзали з педалей, я лаялася, знову штовхала педаль, щоби спробувати наздогнати його.

— Патрику! Патрику!

Я дивилась на його потилицю, й слова злетіли з моїх вуст, перш ніж я подумала, що кажу.

— Гаразд. Вілл хоче померти. Він хоче заподіяти собі смерть. І ця поїздка — моя остання спроба змінити його думку.

Патрик зменшив швидкість, а тоді зупинився, випростав спину, як і раніше не дивлячись на мене. Відтак повільно повернувся й нарешті перестав бігти на місці.

— Повтори.

— Він хоче поїхати в «Диґнітас». У серпні. Я намагаюся змусити його передумати. Це мій останній шанс.

Він дивився на мене, ніби не знав, чи вірити мені.