Розділ «18»

— Що? Авжеж, визирався б.

— Ні. Ви були б надто заклопотані спогляданням високих білявок з безконечно цибатими ногами й пишним волоссям, тих, які вчувають запах грошей за сорок кроків. І в будь-якому разі мене б тут не було. Я б подавала напої он там. Одна з невидимок.

Він закліпав очима.

— То що? Правду кажу?

Вілл глянув на бар, а тоді знов на мене.

— Так. Але на свій захист, Кларк, я можу відповісти, що був телепнем.

Я вибухнула сміхом, таким голосним, що ще більше людей подивилося в наш бік.

Я спробувала посерйознішати на обличчі.

— Вибач, — пробурмотіла я. — Схоже, я стаю істеричною.

— Знаєш, що?

Я могла б дивитися на його обличчя всю ніч. На його зморшки в кутиках очей. На місце, де шия переходить у плечі.

— Що?

— Деколи, Кларк, ти єдина змушуєш мене хотіти вставати вранці.

— Тоді поїдьмо кудись, — слова вилетіли швидше, ніж я зрозуміла, що хочу сказати.

— Що?

— Поїдьмо кудись. Проведімо десь із тиждень там, де нам буде просто весело. Ти і я. Жодного з цих…

Він чекав.

— Телепнів?

— …телепнів. Скажи так, Вілле. Ну ж бо.

Він не відводив від мене очей.