Розділ «18»

— Усе нормально, Кларк, — сказав він тихо, так, щоб вона не почула. — Я заплачу. Іди, і тоді зможеш перестати хвилюватись про те, скільки випила. Витягни мою кредитку з сумки. Вони, певно, захочуть одержати номер.

Я витягла кредитку, взяла свій мобільний телефон і пішла далеко в сад. У них було дві кімнати — одно-й двомісна на першому поверсі. Так, малися виго`ди для інвалідів. «Чудово», — сказала я й трохи не крикнула, коли мені назвали ціну. Я дала їм номер кредитної картки Вілла, відчуваючи напад слабкості.

— Ну? — запитав він, коли я повернулася.

— Зробила, але… — затнулась я й додала, скільки коштують дві кімнати.

— Добре, — сказав він. — Тепер подзвони своєму чувакові й скажи, що залишаєшся на ніч, а тоді випий ще склянку. Мені б то вже напевно припало до сподоби, якби ти напилася за рахунок батька Алісії.

І я так і вчинила.

Щось сталося того вечора. Світло потьмяніло, так, що наш маленький стіл став менш помітним, вечірній бриз пом’якшив отой приголомшливий аромат квітів, а музика, вино й танці означали, що в найнесподіваніших місцях ми насправді почали діставати насолоду. Вілл був найрозслабленішим за весь час нашого знайомства. Затиснутий поміж мною та Мері, він розмовляв із нею та всміхався, і було щось таке в тому короткому щасті, що відштовхувало тих людей, які в іншому випадку могли б позирнути на нього жалісливим оком або скоса.

Вілл змусив мене позбутися накидки й сидіти рівно. Я зняла його піджак і послабила краватку. Ми обойко намагались не хихотіти, дивлячись на танці. Годі передати, наскільки краще я почувалася, коли побачила, як танцює еліта. Чоловіків, здавалося, вдарило струмом, а жінки наставляли мізинчики до зірок і гляділися страшенно сором’язливими, навіть коли крутилися.

Мері Ролінсон декілька разів пробурмотіла:

— Боже мій, — вона глянула на мене. Її мова ставала дедалі солодшою з кожним випитим келихом. — Луїзо, ви не хочете піти показати, на що здатні?

— Боже, ні.

— Дуже розумно з вашого боку. Я бачила кращі танці в клятому «Диско-клубі юних фермерів».

О дев’ятій я одержала повідомлення від Натана.

Усе нормально?

Пречудово! Хочеш — вір, хочеш — ні. Вілл добряче проводить час.

А воно так і було. Я дивилась, як він сильно сміявся, коли Мері йому щось сказала, і в мені росло щось дивне й напружене. Я побачила, що це може діяти. Він міг бути щасливим, якби його оточували правильні люди, якби йому дозволили бути Віллом, а не Людиною в Інвалідному Візку зі списком симптомів і об’єктом для жалощів.

А потім о 10 годині вечора почалися повільні танці. Ми дивились, як Руперт кружляв з Алісією по танцмайданчику, їх супроводжували оплески глядачів. Її волосся почало спадати, й вона обвила руками його шию, наче потребувала підтримки. Рупертові руки обхопили її й зімкнулись на спині.

Хоч вона й була вродлива та багата, я відчувала жаль до неї. Я думала, що вона зрозуміє, що втратила, вже тоді, коли буде запізно. Посеред пісні до молодят приєдналися інші пари, тож самих наречених вже не було видко, та й розмова Мері про пільги доглядача мене відвернула, коли зводжу очі, бачу, якраз перед нами стоїть вона, супермодель у своїй білій шовковій сукні. Мені стало страшно.

Алісія кивком поздоровкалася з Мері й трохи пригнулася, так, щоб Вілл міг почути її крізь музику.

Її обличчя було трохи напружене, начебто вона готувалася, перш ніж підійти.