Розділ «17»

— Луїзо. Це не твоя провина.

І тоді я розплакалася. Цього разу я не ридала. Сльози текли тихо, а разом з ними мене покидало ще щось. Провина. Страх. І ще дещо, для чого я не підібрала слів. Я ніжно прихилила голову до його плеча, а він, нахиливши свою, торкнувся моєї.

— Гаразд. Ти мене слухаєш?

Я пробурмотіла «так».

— Тоді я скажу тобі дещо хороше, — промовив він і зачекав, наче хотів упевнитися в моїй увазі.

— Деякі помилки… просто мають серйозніші наслідки, ніж інші. Але ти не маєш дозволяти тій ночі визначати, хто ти.

Я відчувала, як його голова хилиться до моєї.

— Кларк, ти сама вибираєш, чи допустити це.

Я протяжно, з трепетом зітхнула. Цілковите безгоміння, у якому ми сиділи, давало змогу словам Вілла запасти мені глибоко в пам’ятку. Я могла б залишатися там усю ніч, покоїтись над усім світом, чуючи тепло Віллової руки у своїй, вчуваючи, як усе погане відступає.

— Нам краще повернутися, — нарешті промовив він, — перш ніж організують пошуковий загін.

Я випустила його руку та неохоче звелася, відчуваючи на шкірі прохолодний вітрець. А потім, майже насолоджуючись моментом, простягнула руки високо над головою. Я розчепірила пальці у вечірнім повітрі й відчувала, як напруженість тижнів, місяців, а мо’, й років потроху слабшає. Я глибоко видихнула.

Піді мною мигтіли вогні міста, світилося кільце на тлі темного краєвиду. Я повернулася до нього.

— Вілле.

— Так.

Я ледве бачила його в тьмяному світлі, але знала, що він дививсь на мене.

— Дякую. Спасибі, що прийшов по мене.

Він похитав головою й напрямив візок на дорогу.