Розділ «17»

Ми обговорювали останні книжки, що він їх порекомендував: «Англійський пацієнт» (мені сподобався) і якийсь шведський трилер (не сподобався). Ми були уважні одне до одного, аж занадто ввічливі. Мені бракувало його образ, його дратівливості — їхня нестача лише посилювала відчуття тривоги, що нависала наді мною. Натан спостерігав за нами, наче вивчав нові види тварин.

— Невже посварилися? — запитав він якось на кухні, поки я розпаковувала харч.

— Ліпше його спитай, — відповіла я.

— А він сказав те саме.

Подививсь на мене скоса Натан і зник у ванній, щоб відчинити медичну шафку Вілла.

Тим часом я витримала три дні після візиту Майкла Ловлера, перш ніж зателефонувати місіс Трейнор. Я запропонувала зустрітися десь поза домом, і ми домовилися про невеличку кав’ярню, яка відкрилася на території замку. За іронією долі, то була та сама кав’ярня, через яку я втратила роботу.

Там було набагато стильніше, ніж у «Булочці з маслом»: довкола білений дуб і вибілені дерев’яні столи та стільці. Подавали домашній суп зі справжніх овочів і надзвичайні тістечка. Але нормальної кави не було, тільки лате, капучино та макіято. Ні будівельників, ані дівчат із перукарні. Я сиділа, попиваючи чай, і думала за пані Кульбабку: чи почуватиметься вона досить комфортно, сидячи тут весь ранок і читаючи газету.

— Луїзо, пробачте, що спізнилася. — Камілла Трейнор бадьоро увійшла в залу із сумочкою під пахвою. На ній була сіра шовкова сорочка й темні штани. Я переборола бажання підвестися. Щоразу, говорячи з нею, я почувалася, як на співбесіді.

— Затрималася в суді.

— Пробачте, що відірвала вас від роботи. Я просто… я не певна, що це може почекати.

Вона звела руку й самими губами проказала щось офіціантці, після чого сіла поряд навпроти. Вона дивилася, немов крізь мене.

— До Вілла приходив правник, — сказала я. — Я дізналася, що він спеціаліст із заповітів і спадкових справ. — Я не змогла придумати м’якшого варіанта для початку розмови.

Місіс Трейнор зреагувала так, неначе я вдарила її по обличчю. Надто пізно до мене дійшло, що вона, найпевніше, сподівалася почути щось хороше.

— Правник? Ви впевнені?

— Я знайшла його в інтернеті. Він працює на Риджент-стрит… У Лондоні, — додала я без потреби. — Його звати Майкл Ловлер.

Вона закліпала частіше, немов намагалась зрозуміти це.

— Це вам сказав Вілл?

— Ні. Думаю, він не хотів, щоб я дізналась. Я… Я з’ясувала ім’я чоловіка й знайшла його в інтернеті.

Принесли капучино. Офіціантка поставила його на стіл перед місіс Трейнор, але жінка, здавалося, не помітила.

— Ще щось принести? — запитала дівчина.