Розділ «17»

— То що, далеко вам їхати?

Його одяг був чудово скроєний, у пошитті вчувалися різкі контури міста, а в щільності тканини — серйозні гроші.

— На жаль, у Лондон. Проте, сподіваюсь, о цій порі дня перешкод для руху не буде.

Я пішла слідом за ним. Сонце підбилося високо, й мені довелося примружитися, щоб побачити його.

— То… м-м-м… куди саме ви прямуєте?

— На Риджент-стрит.

— На саму Риджент-стрит? Утішно.

— Так. Непогане місце. Справді. Спасибі за каву, міс…

— Кларк. Луїза Кларк.

Він зупинився й подививсь на мене. Я подумала, він здогадався про мої бездарні спроби з’ясувати, хто він такий.

— А, міс Кларк, — промовив він, швидко повернувши на обличчя професійну усмішку. — У будь-якому разі дякую.

Він обережно поклав свій портфель на заднє сидіння, сів у машину й поїхав.

Того вечора по дорозі до Патрикового дому я заглянула в книгозбірню. Могла б скористатися його комп’ютером, однак досі відчувала, що маю питатися, тому мені здалося, так буде простіше. Я сіла за термінал і надрукувала в пошуковику «Майкл Ловлер» та «Риджент-стрит, Лондон». «Знання, Вілле, — це сила», — тихо промовила я.

Із 3 290 результатів перші три показали, що «Майкл Ловлер, юрист-практик, фахівець із заповітів, спадкових справ і довіреностей» розмістився на тій самій вулиці. Кілька хвилин я витріщалась на екран, а потім набрала його імення в пошуку зображень. На дисплеї був той самий чоловік, який провів із Віллом годину, в темному костюмі на якійсь конференції, — Майкл Ловлер, фахівець із заповітів і спадкових справ.

Того вечора я переїхала до Патрика, за півтори години між тим часом, як я закінчила роботу, і тим, коли він подався бігати. Я забрала все, крім свого ліжка та нових жалюзів. Патрик приїхав на своєму авті, ми спакували всі речі в мішки на сміття й за дві поїздки перевезли до нього все, за винятком моїх шкільних підручників, що були на горищі.

Мама плакала: вона думала, що то вона мене змусила.

— На Бога, кохана. Їй час з’їхати. Таки двадцять сім років, — сказав мій батько.

— Вона й досі моє малятко, — упала в річ мама, втиснувши мені в руки дві бляшанки з фруктовими кексами та паковання мийних засобів. Я не знала, що й сказати. Я навіть не люблю фруктові кекси.

Навдивовижу легко було розмістити мої речі в квартирі Патрика. Він не мав практично нічого, та й я за роки, проведені в комірчині, багато не нажила. Єдиною річчю, через що ми посварилися, була моя колекція дисків, які, судячи з усього, можна було б об’єднати з його дисками лише тоді, коли б я попідписувала їх та посортувала за абеткою.

— Почувайсь як удома, — раз по раз казав він, ніби я була гостею. Ми нервувались і, як не дивно, почувалися ніяково, мов на першому побаченні. Поки я розпаковувала речі, він приніс мені чай і сказав: «Гадаю, це могла би бути твоя чашка». Він показав мені, що й де на кухні лежить, а потім кілька разів промовив: «Природно, ти можеш ставити речі, де хочеш. Я не проти».