Розділ «11»

— Гей, ви. Маркі, почався наступний забіг. Ти робив ставку? Я, здається, робив.

Вони повернули назад до треку, втрачаючи до мене цікавість. Я оглянулася на паркованку й уздріла згорблену постать Вілла й поруч Натана, який силкувався витягнути його візок. Я в’явила, як повертаюсь додому й розповідаю Вілловим батькам, що ми кинули супердорогий візок на паркованці.

І тут я побачила татуювання.

— Він солдат, — вигукнула я. — Колишній солдат.

Один за одним вони повернулися.

— Його було поранено. В Іраку. Ми просто хотіли добре провести час. Але ніхто не хоче нам допомогти. — Я відчула, як на очі навертаються сльози.

— Ветеран? Ти серйозно? Де він?

— На паркованці. Я просила багато кого, але ніхто не хоче допомогти.

Здавалося, їм знадобилася хвилина чи дві, щоб перетравити те, що я сказала. Але потім вони ошелешено подивились один на одного.

— Нумо, хлопці. Так не може бути.

Парубки, похитуючись, пішли за мною. Я чула, як вони перемовляються проміж себе, бурмочучи: «Кляті цивільні… вони не в’являють, як це…»

Коли ми прийшли, Натан стояв за Віллом. Голова Вілла ще глибше втиснулася в комір його куртки, було холодно, й Натан прикрив Віллові плечі ще однією ковдрою.

— Ці дуже приємні джентльмени запропонували нам допомогу, — сказала я.

Натан дививсь на бляшанки з пивом — я мала визнати, вони були не дуже схожі на лицарські обладунки.

— Куди його доставити? — спитав один з них.

Решта стояла навколо Вілла, привітно киваючи. Один запропонував йому пива, очевидячки, не розуміючи, що той не може його взяти.

Натан жестом вказав на авто.

— Та ж назад у машину. Але для цього треба доправити його до трибун, а потім машину розвернути.

— Не треба цього робити, — сказав один, ляскаючи Натана по спині. — Ми можемо доправити його до вашого автомобіля, еге, хлопці?

Усі дружно погодилися. Вони поставали навколо візка.