Розділ «11»

— Дуже рада, що ви так ідете назустріч клієнтам. Авжеж, я рекомендуватиму вас усім, кого я знаю.

— Луїзо!..

Я схопила сумку й засунула її під пахву.

— Ви забули свою машинку, — крикнула вона, коли я пролетіла крізь двері, які Натан відчинив для мене.

— Їй теж потрібен той клятий значок? — огризнулась я й пішла в ліфт.

Ми спустилися мовчки. Більшу частину короткого шляху я намагалась перестати труситися від люті.

Коли ми спустились, Натан пробурмотів:

— Мабуть, треба щось купити в кіоску. Минуло вже кілька годин, відтоді як ми їли. — Він подивився на Вілла, і я зрозуміла, кого він мав на увазі.

— Чудово, — весело погодилась я й перевела дух. — Я хочу чогось хрусткого. Може, по смаженій свинині?

Ми замовили три булочки зі свининою, піджаркою та яблучним соусом і, присівши під смугастим тентом, це все з’їли. Я сіла на невелику сміттєву урну й опинилась на одному рівні з Віллом. Я давала йому невеличкі шматочки м’яса, попередньо подрібнивши їх пальцями. Дві жінки за прилавком удавали, що не дивляться на нас. Я бачила, як кутиками очей вони спостерігають за Віллом, час від часу щось бурмочучи одна до одної, коли думали, що ми не дивимось. Я майже чула, як вони кажуть: «Бідолашний чоловік. Яке жахливе життя!» Я глянула на них — як вони могли так дивитися на нього? Не хотілось думати, як почувався Вілл.

Дощ ущух, але відкритий для всіх вітрів іподром раптово став безрадісним, на його коричнево-зеленій поверхні валялися викинуті квитанції, а видноколо стало пласким і порожнім. Відколи почало дощити, паркованка спорожніла, і вдалині ми могли тільки чути спотворений звук гучномовця, коли він оголошував новий забіг.

— Може, поїдемо додому? — запропонував Натан, витираючи рота. — Було добре, але ж ми не хочемо потрапити в затор?

— Чудово. — Я скрутила свою паперову серветку й жбурнула її у відро на сміття. Вілл викинув третину своєї булочки.

— Йому не сподобалось? — запитала жінка, коли Натан покотив Вілла по траві.

— Не знаю, може б, йому більше сподобалося без гарніру з роззяв, — проказала я й кинула лишки в сміттєве відро.

Однак дістатись до автомобіля та піднятися до пандуса виявилося не легко. За ті кілька годин, що ми провели на іподромі, машини приїжджали й від’їжджали, тому паркованка перетворилась на справжню багнюку. Навіть із Натановою вражаючою силою та моєю допомогою ми не подужали проїхати й півгазону до машини. Колеса візка буксували, скрипіли й не могли рушити з місця й на кілька дюймів. Наші з Натаном ноги ковзали в багні, на взуття налипав бруд.

— Нічого не вийде, — сказав Вілл.

Я не хотіла його слухати. Я не хотіла думати, що цей день так жахливо скінчиться.

— Думаю, нам потрібна допомога, — промовив Натан. — Я не можу навіть викотити візок на стежку — він застряг.

Вілл голосно зітхнув. Я його ще ніколи таким не бачила.