Розділ «11»

Я вагалася.

— Не знаю… його нести досить далеко, — наважилась я заперечити. — І візок дуже важкий.

Вони були п’яні, як ніч. Дехто з них заледве тримав свою бляшанку. Котрийсь тицьнув пиво мені в руку.

— Не хвилюйся, кицю. Для друга-солдата — все, що завгодно.

— Ми не покинемо тебе тут, приятелю. Своїх ми ніколи не покидаємо.

Я побачила Натанове обличчя й люто похитала головою. Вілл, здавалося, не міг узагалі нічого сказати. Він просто був похмурий, а коли чоловіки обступили візок і з криком підняли його вгору, Вілл стривожився.

— У якому полку, люба?

Я спробувала всміхнутися, перебираючи в пам’яті назви.

— Стрілецький… — відповіла я. — Одинадцятий стрілецький.

— Я не знаю такого, — упав у річ інший.

— Це новий полк, — промимрила я. — Цілком таємний. Розташований в Іраку.

Їхні кросівки ковзали в багнюці, й моє серце закалатало. Вони підняли Віллів візок на кілька дюймів над землею, наче портшез. Натан побіг по Віллову сумку, відчиняючи перед нами дверцята автівки.

— Хіба ці чоловіки навчалися в Каттерику?

— Так, — відповіла я, а потім змінила тему: — То хто з вас одружується?

Ми обмінялися номерами телефонів. Вони скинулися й запропонували нам майже сорок фунтів у фонд реабілітації Вілла та перестали наполягати тільки тоді, коли я сказала, що хай краще вип’ють за нас. Я повинна була поцілувати кожного з них, поки нарешті позбулася Маркі та його товаришів. І поки скінчила, в голові від випарів алкоголю паморочилось. Я махала їм, коли вони йшли до трибун, доки Натан не змусив мене сигналом клаксона сісти в машину.

— Вони допомогли, хіба ні? — раділа я, вмикаючи запалювання.

— Довготелесий впустив мені пиво на праву ногу, — упав у річ Вілл. — Смердить тепер.

— Не можу повірити, — промовив Натан, коли я нарешті повернула в бік головного входу. — Дивися — там ціла паркованка для інвалідів прямо біля трибун. І вона заасфальтована.

Решту дня Вілл мовчав. Він попрощався з Натаном, коли ми відвезли того додому, а потім замовк і мовчав усю дорогу до замку. Надворі похолоднішало й поменшало машин. Нарешті я припаркувалася надворі біля флігеля.

Я опустила Віллів візок, завезла його всередину й зробила йому теплого чаю. Далі перевдягнула та перевзула його, кинула заляпані пивом штани в пральну машину й розпалила камін, щоб Вілл зігрівся. Потім умикнула телевізор і затулила штори, щоб у кімнаті стало затишніше. Та тільки тоді, коли сиділа з Віллом у вітальні, попиваючи свій чай, я зрозуміла, що мовчав він не через утому й не тому, що він хотів подивитися телевізор, — він просто не розмовляв зі мною.