Розділ «10»

— Твоя правда. Я побалакаю з Триною про це, — пообіцяла мама.

Тепер, я вважала, було б непогано, заднім числом, поговорити про це із сестрою.

Три години по тому вона увірвалася до вітальні, зла як громовиця.

— Ти могла б не танцювати на моїй могилі так швидко?

Дідусь у фотелі прокинувся, його рука рефлекторно притислася до грудей.

Я відірвалася від телевізора.

— Ти про що?

— А де ми з Томасом будемо на вихідні? Ми не помістимося в комірчині. Там мало місця для двох ліжок.

— Справді. А я застрягла там на п’ять років.

Я усвідомлювала, що маю слушність, тому сказала це дошкульнішим тоном, аніж планувала.

— Ти не можеш забрати мою кімнату. Це несправедливо.

— Тебе там навіть не буде!

— Але вона мені потрібна! Ми з Томасом не помістимося в комірчині. Тату, скажи їй!

Тато низько опустив голову й схрестив руки на грудях. Він ненавидів, коли ми сварилися, й зазвичай залишав це на маму.

— Заспокойтесь, дівчатка, — сказав він.

Дідусь похитав головою, неначе це все було йому незрозуміле. Цими днями він страшенно часто хитав головою.

— Я тобі не вірю. Не дивина, що ти так завзято допомагала мені зібратися.

— Що? А ти благала мене не кидати роботу, аби я допомагала вам фінансово, — і тепер це частина мого лиховісного плану?

— Ти така двоєдушна.

— Катрино, заспокойся. — У дверях з’явилася мама, з її гумових рукавичок на килим у вітальні скрапувала вода з піною. — Ми можемо поговорити про це спокійно. Негоже турбувати дідуся.