Розділ «10»

— От, власне, ключовою фразою тут є «буде готовий спробувати».

— Це просто задум, — промовила я. І раптом відчула роздратування. Я розуміла, про що вона думає. — Якщо ви не хочете, щоб я це зробила…

— Ви підете? — Вона подивилася мені просто в очі.

Я не відвела погляду. Вона більше не лякала мене. Бо тепер я знала, що вона не краща за мене. Це була жінка, яка може сидіти склавши руки й… дозволити своєму синові померти в неї на очах.

— Так, мабуть, піду.

— Це ж шантаж.

— Джорджино!

— Та годі говорити манівцями, тату.

Я випрямилася.

— Ні, це не шантаж. Це те, до чого я готова. Я не можу просто сидіти й спокійно чекати, поки… Вілл… ну…

У мене пропав голос. Ми всі втупились у свої чашки з чаєм.

— Як я вже казав, — твердо промовив містер Трейнор, — це блискуча ідея. Якщо ви зможете переконати в цьому Вілла, то не бачу тут нічого поганого. Мені до вподоби думка про те, що з ним можна кудись поїхати. Просто… просто дайте нам знати, що нам робити.

— Ось що мені спало на гадку. — Місіс Трейнор поклала руку дочці на плече. — Джорджино, може, ти б могла з ними поїхати.

— То добре, — погодилась я. Я справді не була проти. Тому що мої шанси поїхати кудись із Віллом були приблизно такими самими, як виграти «Перший мільйон».

Джорджина Трейнор заметушилася в кріслі.

— Я не можу. Ти знаєш, за два тижні я йду на нову роботу. Я не зможу приїжджати в Англію, коли почну працювати.

— Ти повертаєшся до Австралії?

— А чому ти така здивована? Я ж казала, що просто приїхала в гостину.

— Я лишень думала, що… враховуючи… враховуючи останні події, ти, можливо, залишишся тут трохи довше.

Камілла Трейнор дивилася так, як вона ніколи не дивилася на Вілла, навіть коли він поводився дуже зухвало.