Розділ «10»

— Мамо, це справді гарна робота. Це те, чого я прагнула протягом останніх двох років. — Вона зиркнула на батька. — Я не можу зупинити все своє життя тільки через психічний стан Вілла.

Залягла довга мовчанка.

— Це несправедливо. Якби я була в інвалідному візку, ти б попрохала Вілла відмовитися від усіх своїх планів?

Місіс Трейнор не дивилася на дочку. Я глянула свій список і стала читати й перечитувати перший абзац.

— Знаєте, в мене власне життя.

Це звучало як протест.

— Обговорімо це іншим разом! — Містер Трейнор опустив руку дочці на плече й ніжно його стиснув.

— Гаразд, іншим разом… — Місіс Трейнор почала перебирати папери, що лежали перед нею. — Добре. Зробімо так. Я хочу знати все, що ви плануєте, — сказала вона, дивлячись на мене. — Я хочу, щоб ви вирахували вартість, і, якщо це можливо, добре було б знати графік, щоб я могла спробувати знайти час і поїхати з вами. Я маю кілька невикористаних вихідних, отож я можу…

— Ні.

Ми всі повернулися й звели очі на містера Трейнора. Він гладив собаку по голові, його обличчя було м’яким, але голос — твердим.

— Ні, Камілло, не думаю, що тобі варто їхати. Треба ж колись відпустити Вілла самого.

— Стівене, Вілл не може їхати сам. Адже коли Вілл кудись їде, дуже багато чого потрібно врахувати. Це складно. Я не думаю, що ми справді можемо залишити його.

— Ні, люба, — повторив він. — Натан завжди зможе допомогти, і Луїза добре впорається сама.

— Але ж…

— Віллові треба дати відчути себе чоловіком. Це буде неможливо, якщо його мати або сестра, як на те пішлося, завжди буде поруч.

На якусь мить мені стало шкода місіс Трейнор. Вона все ще була зверхньою, однак я бачила, що насправді вона трохи розгублена, наче не зовсім розуміла, що робить її чоловік. Вона почала перебирати пальцями намисто.

— Я подбаю про його безпеку, — сказала я. — І заздалегоди повідомлю вас про все, що ми збиратимемось робити.

Вона так міцно стиснула зуби, що під вилицями аж напнулися м’язи. Цікаво, чи почала вона мене в цей час ненавидіти.

— Я теж хочу, щоб Вілл прагнув жити, — сказала я нарешті.

— Ми це розуміємо, — відповів містер Трейнор. — І ми цінуємо вашу рішучість. І поміркованість. — Цікаво, чи стосувалося це слово Вілла. Може, малося на увазі щось зовсім інше? Потім він підвівся, і я зрозуміла, що це сигнал мені піти. Джорджина з матір’ю досі сиділи на дивані, нічого не кажучи. У мене було таке передчуття, що, тільки-но я вийду з кімнати, вони почнуть говорити про мене.