Розділ «10»

— Ну, що за настрій? О, дивись. Ось вони. Нам краще всміхатися.

Ми пропхалися вперед і почали кричати. Було досить важко видавати якісь підбадьорливі вигуки, бо від холоду ми ледве рухали губами.

Я бачила Патрика, він опустив голову серед моря напружених тіл, його обличчя блищало від поту, жили на шиї витягнулися, і обличчя перекосилось, неначе від сильних тортур. За мить, щойно він перетне фінішну пряму, те саме обличчя сяятиме, ніби він спроможен досягти висот, лише коли осягне власну глибину. Він мене не бачив.

— Біжи, Патрику! — Я ледве крикнула.

І він промайнув уперед, до фінішу.

Після того як я не проявила потрібного ентузіазму до її «списку завдань», Трина два дні зо мною не балакала. Батьки цього не помітили; вони просто не тямилися з радощів, коли дізналися, що я вирішила не кидати роботи. Батькове керівництво запланувало на кінець того тижня низку зустрічей на меблевій фабриці, й тато був переконаний, що він опиниться поміж тих, кого звільнять. Доти нікого старшого за сорок років там не залишали.

— Ти забезпечуєш нас, і ми тобі дуже за це вдячні, люба, — мама повторювала це так часто, що я почувалася трохи незручно.

Це був кумедний тиждень. Трина почала збиратися на навчання, і щодня я продиралася нагору через мішки вже спакованих речей, щоб побачити, що з мого добра вона планує взяти із собою. Більшість мого одягу була в безпеці, але я знайшла там фен, мої сонцезахисні окуляри (підробку «Прада») й мою улюблену косметичку з лимонами. Та якби я щось їй сказала, то на відповідь вона просто б знизала плечима й промовила: «Ну, ти ніколи цим не користуєшся», так ніби проблема полягала саме в тому.

У цьому була вся Трина. Вона відчувала, що має на це право. Навіть коли народився Томас, Трина ніколи цілковито не втрачала відчуття наймолодшої дитини в сім’ї — це вкорінене відчуття, що весь світ обертається лише навколо тебе. Коли ми були маленькими, в неї починалась істерика, бо вона хотіла щось моє, мама ж прохала мене: «Просто дай їй це», лише ради спокою в хаті. Майже двадцять років по тому нічого не змінилося. Ми повинні були няньчити Томаса, щоби Трина мала можливість кудись вийти. Годувати його, щоби Трина цим не переймалася. Купувати їй на день народження та Різдво дуже гарні подарунки, «бо через Томаса вона часто себе в усьому обмежує»… А проте вона могла поїхати без моєї клятої косметички з лимонами! Я почепила на своїх дверях записку: «Мої речі — це мої речі! Забирайся!» Трина зірвала її й сказала мамі, що я найбільша дитина, яку вона будь-коли бачила, й що навіть мізинець Томасів доросліший за мене.

Та хай там що, це змусило мене замислитись. Одного вечора, коли Трина поїхала на нічні заняття, я сиділа на кухні, а мама складала татові сорочки, щоб попрасувати.

— Мамо…

— Так, люба.

— Як думаєш, я могла б перебратися в Тринину кімнату, коли вона поїде?

Мама завмерла, тримаючи в руках наполовину складену сорочку.

— Не знаю. Я про це не думала.

— Річ ось у чому, якщо Трини й Томаса тут не буде, це ж справедливо, що в мене має бути більша спальня. Нерозумно ж бо, що вона порожнітиме, коли вони поїдуть у коледж.

Мама кивнула й обережно поклала сорочку в кошик на білизну.

— Думаю, це справедливо.

— І кімната по праву має бути моя, бо я старша. Трина дістала її тільки через Томаса.

Вона бачила в цьому сенс.