Розділ «10»

— Тоді добре, — мовила я. — Я все вам розпишу, щойно продумаю. Найближчим часом. У нас його не так багато…

Містер Трейнор поплескав мене по плечу.

— Так-так. Просто дайте нам знати, що ви придумали, — сказав він.

Трина хукала на руки, мимоволі рухаючи ногами, немов маршувала на місці. На ній був мій темно-зелений берет, який личив їй чомусь більше (і це мене дратувало), ніж мені. Вона витягла з кишені якийсь аркуш і, вказуючи на список, простягнула мені.

— Тобі, мабуть, доведеться викреслити пункт три або принаймні зачекати, поки не потеплішає.

Я продивилася список.

— Баскетбол для квадриплегіків? Я навіть не певна, чи він любить баскетбол.

— Не в тому річ… Ох тут і холодно! — Вона натягнула берет на вуха. — Суть у тому, що це дозволить йому зрозуміти свої можливості. Він зможе побачити, що є інші люди, теж із проблемами, як і він, але які не полишають спорт.

— Я не певна. Він навіть склянку підняти не здужає. Я думаю, ці люди — параплегіки. Не розумію, як можна кинути м’яча, не використовуючи рук.

— Ти не розумієш суті. Він не має нічого робити, йдеться про розширення обріїв, правильно? Ми маємо показати йому, що роблять інші люди з обмеженими можливостями.

— Ну, якщо ти так кажеш…

Натовп загудів. Удалині з’явились бігуни. Якби я встала навшпиньки, то розгледіла б їх, мабуть, за дві милі звідси, в долині. Вони були мов невеличкі білі цятки, що рухалися вздовж мокрої сірої дороги. Я подивилась на годинник. Ми стояли тут, на верхівці Вітряного пагорба (хтось влучно його назвав) протягом майже сорока хвилин, і я вже не чула своїх ніг.

— Я подивилася, що цікавого відбуватиметься поблизу, якщо ви не схочете їхати кудись дуже далеко. У спортивному центрі за кілька тижнів буде матч. Він міг би, навіть зможе, зробити ставку на результат.

— Ставку?

— Таким чином, він візьме в цьому участь, не граючи… О, поглянь, ось вони. Думаєш, за скільки вони добіжать сюди?

Ми стояли біля фінішу. Над нашими головами шурхотів на холодному вітрі брезентовий банер із написом «Фініш весняного тріатлону».

— Не знаю. Двадцять хвилин? Чи довше? Я маю чудодійний батончик «Марс», якщо хочеш. — Я полізла в кишеню, тримаючи однією рукою аркуш, який лопотів на вітрі. — То що ще ти придумала?

— Ти казала, що хотіла б виїхати кудись далі, еге? — Вона вказала на мої пальці. — Ти взяла собі більший шматок.

— То візьми його собі. Думаю, що його сім’я вважає мене любителькою халяви.

— І тому ти хочеш витягнути його кудись на кілька днів? О Господи. Вони повинні бути вдячні, що хоч хтось щось робить. А їм це невтямки.