Розділ «Жахлива дилема»

— Не знаю! — почув він у відповідь. — Вигадай щось, бо ми всі тут поляжемо!

— Ерагоне! — раптом гукнула Сапфіра, закрутившись, мов навіжена, і відбиваючись лапами від ургалів. — Це не те місце, я також бачила план ельфійки!

Хлопець роззирнувся навсібіч і все зрозумів. Але як же вони переведуть коней через бурхливий потік?

— Вардени мають бути на тому боці озера, — закричав він до Мертага. — Давай заспокоїмо коней, а дівчину перенесе Сапфіра.

— Добре! — відповів Мертаг. — Це краще, ніж бути порубаним на шматки якимись потворами.

Удвох вони прив’язали ельфійку до дракона, і той злетів під зливою ворожих стріл. Тим часом Ерагон поговорив прадавньою мовою з переляканими кіньми, пообіцявши, що їх чекає жахлива смерть від ургалів, якщо вони не погодяться на переправу. Ті, здається, щось-таки зрозуміли, бо стрибнули у воду слідом за Мертагом. А вже за ними у спінену стихію водоспаду полетів Ерагон. Пірнувши в озеро, він щосили відштовхнувся ногами від дна й випірнув на поверхню. Тут його оглушив потік води, що падала згори. Хлопець злякано заборсався, намагаючись плисти, але мокрий одяг і важкий меч тягли його на дно. Аж тут чиясь рука схопила його за комір і витягла на поверхню, допомігши дістатися берега. «Добре, якби це був Мертаг, а не один з ургалів», — промайнуло в хлопцевій голові… Відсапуючись, він упав на кам’янисте узбережжя й прислухався. На тому боці озера вирував бій. Було чутно, як ургали почали відступати під зливою стріл. Якісь невидимі воїни нещадно атакували потвор, заганяючи їх у глухий, смертельний кут.

— І де ж вони були раніше? — буркнув хтось під боком в Ерагона. Від несподіванки той аж підскочив. Біля нього лежав не Мертаг, а невеликий чоловічок! «Гном!» — промайнуло в юнаковій голові, і він схопився за зброю.

— Непогано б’ються, — вів своє незнайомець, водночас віджимаючи воду з бороди, заплетеної в косу. Він був убраний в бойову кольчугу до пояса й озброєний сокирою. На голові мав шолом із зображенням молота в колі дванадцяти зірок.

Розглядаючи гнома, юнак ледь не прогавив ту мить, коли неподалік від нього розступилися скелі й з’явився тунель, звідки сяяло якесь таємниче світло. Сапфіра з Мертагом уже стояли біля входу, а поруч з ними бовванів височезний голомозий чолов’яга, вбраний у червоно-золотий балахон. Він тримав ножа під горлом Мертага, чекаючи на реакцію Ерагона. Вершник хотів був скористатися магічною силою, але здоровань прочитав його думку й гукнув:

— Схаменися, юначе, інакше я вб’ю твого друга! Він сказав мені, що ти вершник, тому я знаю про всі твої вміння.

Ерагон хотів щось відповісти, та незнайомець знову його урвав:

— Цього теж не слід робити! Якщо бовкнеш хоч слово, він помре! А тепер — усі за мною!

І здоровань позадкував у тунель, тягнучи за собою Мертага.

— Сапфіро, що його робити? — швидко спитав Ерагон, пропускаючи вперед гномів і людей, які, розігнавши ургалів, прямували до тунелю.

— Іди за ними, — озвався дракон, заходячи в печеру.

Хоч-не-хоч, юнак нарешті таки зважився й закрокував слідом за гномом-рятівником. Кам’яні двері нечутно зачинилися. Але чи були тепер друзі в безпеці?