Розділ «Втеча триває»

І втікачі з новою силою кинулись до рятівних гір. Вони по черзі спали верхи, доки один із них вів коня свого попутника. Та все було марно — ургали невблаганно наближалися. І все-таки Ерагон вірив у те, що план ельфійки допоможе їм дістатися до варденів раніше, ніж їх схоплять. І ось уранці наступного дня мандрівники помітили, що їхні переслідувачі зникли, залишившись далеко-далеко позаду.

— Здається, скоро будемо на місці, — позіхнув Ерагон. — Якщо до обіду ми не зустрінемо варденів, то далі я полечу з ельфійкою на Сапфірі, а тобі доведеться їхати самому, взявши коней.

— Поглянь краще он туди, — показав рукою Мертаг.

З високого пагорба, на який вони виїхали, було видно швидку річку, що оминала рівнину. «Це Беартус!» — здогадався Ерагон і полегшено зітхнув. Тепер уже скоро… Але цієї миті він помітив і переслідувачів, які були всього за кілька миль.

— Якби ж то нам пощастило прослизнути непоміченими, збивши ургалів зі сліду, — пробурчав юнак.

— Згадай, скільки разів ми вже намагалися це зробити, — важко зітхнув його приятель. — Але вони завжди нас знаходили.

За якийсь час мандрівники в’їхали в ліс. Старезні дерева з потрісканими стовбурами, бугристим корінням і розлогими кронами оточили їх суцільною стіною. Велетенські шишки завбільшки з кінську голову вкривали всю землю, то тут то там вуркотіли білки, а з глибочезних дупел на мандрівників зиркали чиїсь очі. Вузлувате гілля, здавалося, не хотіло пускати їх углиб цього чарівного царства. У повітрі витала якась таємнича ворожість.

Лісові хащі ставали дедалі густішими, заважаючи драконові рухатись, тож невдовзі він із ельфійкою мав здійнятися в повітря. Юнаки шукали вихід із лісу, орієнтуючись лише на близький плюскіт річкових хвиль. Це дуже сповільнювало їхній рух.

Нарешті вони таки вийшли до водоспаду, за яким лежала надзвичайно красива долина. Небо вкрилося хмарами, землю під ногами застилав суцільний килим моху, що робив усі тутешні звуки глухими.

— Я щойно бачила зграю якихось незвичних птахів, — несподівано визирнула з-за дерева Сапфіра.

— Та тут усе незвичне, — злякано буркнув Ерагон. — Давай, мабуть, полетимо разом. Я хочу подивитися, чи далеко ургали.

— А мені… мені що робити? — спитав Мертаг. — Щось я не бачу ніякого виходу з цієї долини.

— Не хвилюйся, — відповів Ерагон. — Мабуть, вихід десь трохи далі. А поки що залишайся з ельфійкою, я скоро повернусь.

— Будь обережний, — застеріг його приятель.

Злетівши, Ерагон вирішив оглянути місцевість, аби знайти вихід із цього небезпечного лісу. Угорі повітря виявилось холодним і вологим, земля зникла з очей, а поруч пролітали самі тільки сірі хмари. Невдовзі попереду замерехтіли снігові шапки гірських вершин, засліплюючи очі своїм яскравим відблиском.

— Як ти таке витримуєш? — заплющив очі юнак.

— Дуже просто, мій зір сильніший за людський, — відповів дракон.

За якийсь час Ерагонів одяг вкрився суцільною крижаною кіркою, схожою на лицарські обладунки, а волосся на голові закам’яніло, немов крижаний шолом. Вони ще ніколи не літали так високо. До того ж, хлопець почав задихатися, бо в розрідженому гірському повітрі було занадто мало кисню.

— Треба забиратися звідси, — гукнув Ерагон драконові, але той його не почув. Схилившись набік, парубок знову щосили загукав, перекриваючи свист вітру, і ледь-ледь не зірвався із Сапфіри. Від напруги й страху його тіло зробилося якимось наче ватяним.

— Що це було? — пробелькотів він, сяк-так прийшовши до тями.