Розділ «Одкровення в ЯзуацІ»

— Чому ж тоді ніхто не виходить назустріч?

— Може, бояться, — примружив очі Бром.

— Може, — задумано згодився Ерагон. — А що, коли це пастка, і саме тут причаїлись разаки?

— Усе одно нам потрібні харчі та вода, — відповів старий.

— Є ще Нінор.

— Того замало.

— Ваша правда, — роззирнувся навсібіч Ерагон. — То що, заходимо?

— Так, але будьмо хитріші, — сказав Бром. — Це головний вхід у Язуак. Якщо на нас чекає засідка, то якраз уздовж цієї дороги. Ніхто не чекатиме, якщо ми з’явимося з іншого боку.

— Тоді варто об’їхати, — сказав Ерагон.

Старий кивнув, витяг меча й поклав його неред собою на сідло. Ерагон так само дістав лук зі стрілами й напнув тятиву.

Вони обережно об’їхали довкола села й, тримаючи зброю напоготові, пірнули в його вулички. Там було порожньо, на очі трапило тільки мале лисеня, що дременуло геть, побачивши вершників. Темні будинки з розбитими шибками не віщували нічого доброго. У деяких із них двері погойдувалися на зірваних завісах. Коні мандрівників помітно нервували. В Ерагона несподівано зачесалась долоня, але він втримався від того, щоб її почухати. Уже ближче до центру села юнак несподівано зблід і міцніше вчепився за зброю.

— Боже милостивий! — прошепотів він.

Перед ними височіла гора мертвих тіл. Обличчя мерців були спотворені гримасами болю, одяг наскрізь просякнуто кров’ю, криваві плями вкривали стоптану землю. Убиті чоловіки лежали на жінках, яких вони намагалися захистити, матері притискали до грудей своїх дітей і закохані, що хотіли затулити одне одного, лежали разом у холодних обіймах смерті. З усіх тіл стирчали чорні стріли. Нападники не пожаліли ані дітей, ані старих. Але найбільший жах наводив спис, що стирчав посеред руйновища. На ньому стриміло біле тільце немовляти.

Від цієї картини Ерагонові потемніло в очах, він спробував відвести погляд, але обличчя мерців просто притягували до себе. Парубок дивився в ці очі й намагався збагнути, як життя могло так легко покинути їх. «Чого варте наше існування, якщо все може так скінчитися?» — гірко думав він, несподівано відчувши себе геть беззахисним і безпорадним.

Чорною тінню промайнув ворон і всівся на верхівці списа. Схиливши голову, він почав розглядати мертву дитину.

— О ні, ти цього не зробиш, — гукнув Ерагон, напнувши тятиву лука. Полетіло пір’я, і птах упав додолу зі стрілою в грудях. Юнак хотів був витягти ще одну стрілу, але його раптом знудило.

Бром заспокійливо поплескав парубка по спині.

— Може, почекаєш мене за селом? — тихо спитав він, коли тому трохи полегшало.

— Ні… я залишуся тут, — тремтячим голосом відповів Ерагон, витираючись. Він намагався не дивитись на жахливу картину.

— Хто ж міг таке зробити?.. — ледь вичавив він із себе.