Розділ «Громовиця»

Бром став навколішки й скептично глянув на купу хмизу. Потім старий переклав кілька гілочок і черкнув кресалом, висікши цілий сніп іскор. З’явився дим, але вогню так-таки й не було. Старий спохмурнів, спробував іще раз, але так само, як Ерагонові, йому не пощастило.

— Брісінгр! — нарешті вигукнув він і знову черкнув кресалом. Тієї ж миті з багаття вигулькнув язичок полум’я, і Бром із задоволеним виразом обличчя відійшов убік. — Ось так. Вогонь, мабуть, жеврів десь усередині, — знизав плечима старий у відповідь на здивований погляд парубка.

Доки готувалася їжа, мандрівники знову взялися за свої дерев’яні мечі. Щоправда, обом давалася взнаки втома, тож тренування тривало недовго. Повечерявши, Бром та Ерагон примостилися біля Сапфіри, вдячні їй за теплий прихисток.

Уранці прибульців зустрів той самий холодний вітер, що гуляв цією незворушною рівниною. За ніч в Ерагона полускалися губи, тож щоразу, коли він посміхався чи щось казав, на них виступали краплини крові. Якщо ж він їх облизував, то ставало ще гірше. У Брома було те саме. Перш ніж сісти на коней, обидва напоїли їх водою з власних запасів. Попереду був цілий, день, сповнений виснажливого руху вперед.

На третій день Ерагон прокинувся, відчуваючи, що гарно відпочив. Вітер нарешті вщух, і хлопець перебував у доброму гуморі. Утім, гарний настрій одразу ж зіпсувався, коли він побачив, що небо попереду затягло темними грозовими хмарами.

— Зазвичай я не йду назустріч такій негоді, — скривився Бром. — Але оскільки далі нам усе одно буде непереливки, то, гадаю, слід таки рушати вперед.

Коли вони опинилися під хмарами, довкола було тихо-тихо. Ерагон звів очі догори. Грозове небо розкреслювали якісь дивні контури, що нагадували справжній собор із масивним склепінням. Напруживши уяву, парубок побачив і колонаду, і вікна, і невагомі яруси та фігури вишкірених химер. То була дика, неприборкана краса.

А коли Ерагон перевів погляд униз, назустріч їм уже бігла велетенська хвиля, що пригинала траву до самої землі. Він не одразу зрозумів, що та хвиля була ураганним поривом вітру. Бром теж її помітив, і обидва зіщулилися, готуючись до бурі.

Ураган невблаганно насувався на мандрівників, і тільки тут Ерагона вразила жахлива думка, від якої він аж підскочив у сідлі.

— Сапфіро! — закричав він подумки й уголос. — Сапфіро! Сідай!

Було видно, як дракон, явно не встигаючи сховатись, пірнув униз.

Сапфіра кинулась у той бік, звідки вони прийшли. Так вона намагалася виграти час. Цієї ж миті буря вихлюпнула на них усю свою лють, наче вдарила велетенським молотом. Ерагонові, який учепився в сідло, від скаженого реву стихії позакладало вуха. Кадок, заточившись, уперся копитами в землю, його грива залопотіла на вітрі. Люті пориви шарпали їхній одяг, у повітрі здійнялася жахлива курява, затьмаривши все довкола.

Щулячись під поривами буревію, Ерагон озирався навколо, шукаючи очима Сапфіру. Раптом він побачив, як та важко приземлялася, зігнувшись і чіпляючись кігтями за землю. Вітер напався на неї саме тоді, коли вона почала вже складати крила. Лютим ривком він розгорнув їх, знову потягнувши дракона в небо. На якусь мить Сапфіра зависла в повітрі, підкинута скаженим поривом вітру, а потім її жбурнуло вниз, спиною об землю.

Ерагон щосили смикнув Кадока і, розвернувшись, помчав назад, підганяючи коня.

— Сапфіро! — гукав юнак по дорозі. — Залишайся на землі. Я вже йду!

Він відчув, як та ледь-ледь озвалася. Наближаючись до дракона, Кадок шкопиртнув, тож Ерагон зістрибнув на землю й кинувся до Сапфіри.

Лук бив його по голові. Від нового пориву вітру юнак заточився й полетів сторч головою. Якийсь час його тягло по землі, але він примусив себе звестись на ноги і, не зважаючи на рани, почав просуватися крізь бурю до дракона.

Сапфіра лежала всього за три ярди від нього, але юнак не міг підійти ближче через лопотіння її крил. Вона намагалася їх скласти, та ураганний вітер був куди сильніший за дракона. Ерагон хотів був кинутись до одного з драконових крил. Парубок сподівався втримати його, але зненацька буря підхопила Сапфіру, і та перелетіла через хлопця. Шипи на її спині ледь не продірявили йому голову. Чіпляючись кігтями за землю, дракон з усієї сили опирався стихії, яка розлючено волокла його в смертоносне небо.

Вітер знову взявся за Сапфірині крила, але перш ніж та злетіла в повітря, Ерагон кинувся до її лівого крила. Воно нарешті зігнулося в суглобах, і Сапфірі вдалося його скласти, щільно підібгавши під себе. Тоді Ерагон перескочив через спину дракона й хотів схопитися за друге крило, аж раптом вітер задрав його вгору, скинувши хлопця на землю. Утім, юнак миттю скочив на ноги й знову вчепився за крило. Він щосили штовхав його, допомагаючи Сапфірі. Якийсь час вони вдвох завзято змагалися з вітром і врешті-решт таки перемогли.

Ерагон сперся на Сапфіру, насилу переводячи подих.