Розділ «Доля невинних»

Винісши дядька зі згарища, Ерагон обережно поклав його на землю. Нетямлячись, він торкнувся шкіри нещасного. Та була сіра й суха, так, ніби гарячка випалила з тіла життя. Губа Герроу була розсічена, на вилиці виднілася подряпина. Але найгірше було, те, що майже все його тіло вкрилося страшними опіками, з яких сочилася якась прозора рідина. Довкола стояв нудотний запах паленого м’яса. Повітря з хрипом вилітало з дядькових грудей.

— Убивці! — прошипіла Сапфіра.

— Не кажи так, — озвався Ерагон. — Його ще можна врятувати! Ми повинні віднести його до Гертруди. Утім, я не зможу дотягти його до Карвахола.

Сапфіра подумки сказала юнакові, що може перенести Герроу, якщо того прив’язати в неї під животом.

— А чи ти зможеш підняти нас обох? — спитав юнак.

— Я мушу, — пролунало у відповідь.

Обнишпоривши руйновище, Ерагон знайшов цілу дошку й шкіряні ремені. Сапфіра кігтями пробила в дошці дірки, парубок просмикнув у них ремінь і прив’язав до передніх лап дракона. Перевіривши кріплення на міцність, він перетяг Герроу й обмотав його ремінцями. Коли він це робив, з дядькової руки випав клапоть чорної тканини. Тієї самої, у яку були загорнуті чужинці! Хлопець похапцем запхав його до кишені, видерся на Сапфіру й… ледь не знепритомнів від пекучого болю. Сяк-так опанувавши себе, він наказав:

— Злітай!

Сапфіра щосили підстрибнула, її задні лапи аж вгрузли в землю, пазурі на крилах зі свистом розсікали повітря, але вона так і не змогла злетіти. Жили на її тілі набрякли, якусь мить вона постояла, а потім, зробивши несамовитий ривок, піднялася вгору.

— Тримайся ближче до шляху, — сказав Ерагон, коли вони злетіли над лісом. — Якщо вирішиш сідати, тобі вистачить місця.

— Але ж мене можуть побачити! — здивувався дракон.

— Тепер це вже не має значення! — відповів на те парубок.

Сапфіра зробила так, як їй було сказано. Вона наблизилась до шляху і невдовзі вже летіла до Карвахола. Під нею гойдався на дошці Герроу, і тільки тонесенькі ремінці не давали йому впасти.

Зайва вага сповільнювала лет. Минуло небагато часу, як голова дракона почала хилитися, а з рота почала падати піна. Сапфіра намагалася не зупинятись, та за якесь льє від Карвахола вона таки склала крила й пішла на зниження.

Задні лапи дракона черкнули по землі, здійнявши снігову куряву. Ерагон важко впав на землю, намагаючись уберегти від удару ноги. Потім він сяк-так звівся й зняв із Сапфіри ремені. Дракон важко дихав.

— Знайди собі який-небудь прихисток і відпочинь, — сказав юнак. — Я не знаю, коли повернуся, тому поки що подбай про себе сама.

— Я чекатиму, — відгукнувся дракон.

Крекчучи від натуги, Ерагон поволік Герроу по дорозі. Але вже перші кроки завдали йому нестерпного болю.

— Я не можу! — скрикнув він, намагаючись пройти бодай іще трохи. Обличчя парубка спотворила гримаса болю, але він втупився очима в землю й примушував себе йти. Це була битва з власною волею, з власним виснаженим тілом, і цю битву він повинен був виграти. Час майже завмер на місці, а кожен наступний ярд здавався у сто разів довшим за попередній. Кожен крок відлунював думкою про те, чи той Карвахол узагалі існує, чи його вже давно спалили. Раптом крізь марево болю Ерагон почув крики й звів голову.

Йому назустріч біг розхристаний Бром із витріщеними очима й розкуйовдженим волоссям. На його голові виднілася рана, на якій запеклася кров. Старий несамовито розмахував руками. Відкинувши палицю вбік, він схопив юнака за плече й щось голосно кричав. Та Ерагон нічого не чув і не розумів. Він заточився, упав на землю і, відчувши на губах присмак крові, знепритомнів.