Розділ «МІСІС КОРНЕР ПІЗНАЄ ЦІНУ ЩАСТЯ»

— А як на мене, то він дуже добрий і симпатичний молодик. Ти просто сама не знаєш, чого тобі хочеться.

— Я знаю, що він добрий,— погодилася місіс Корнер,— і я дуже люблю його. Але якраз через це й не хочу за нього червоніти. Я хочу, щоб він став справжнім чоловіком, щоб він робив те, що й інші чоловіки роблять.

— А хіба всі звичайні чоловіки лаються й інколи напиваються?

—Авжеж,— авторитетно заявила господиня.— Кому ж це подобається чоловік-лемішка?

— А ти хоч бачила коли-небудь п’яного? — поцікавилась щира приятелька, відкусуючи шматочок цукру.

— Скільки завгодно,— відповіла місіс Корнер, злизавши з пальців повидло.

Це означало, що за все своє життя вона разів із шість побувала в театрі, вибираючи переважно найлегші форми англійської драми. А коли їй уперше довелося побачити це в реальному житті, що сталось рівно через місяць (на той час учасники вищенаведеної розмови вже й забули її зміст), місіс Корнер була вражена більше за будь-кого.

Як це сталося, містер Корнер ніколи так до кінця й не зрозумів. Він був не з тих, кого наводять для прикладу на лекціях про користь тверезості. Свою першу чарку він вихилив так давно, що тепер уже й не пам’ятає, коли це було, і відтоді чого тільки не пив з найрізноманітніших чарок. Але ще ніколи не бувало, щоб він вийшов — або відчув спокусу вийти — за межі своєї улюбленої чесноти — поміркованості.

— Перед нами стояла одна пляшка бордо,— часто згадував потім містер Корнер,— і він сам більшу частину її й випив. Потім він дістав ще одну невеличку зелену фляжку — як він пояснив, цю штуку роблять із груш, у Перу її спеціально держать для дитячих свят. Звісно, він міг і пожартувати, але все-таки я ніяк не можу взяти втямки, як одна чарка... Невже я випив більше, ніж одну чарку, поки він говорив? — Це питання невідступно переслідувало містера Корнера.

Цей «він», що до такої міри заговорив нашого героя, був його далекий родич на ім’я Білл Деймон, перший помічник капітана з пароплава «Фортуна». До цієї випадкової зустрічі вдень на Ліденгол-стріт вони не бачились із самого дитинства. Наступного ранку «Фортуна» вирушила від пристані Сент-Кетрін до Південної Америки, і хтозна, коли їм судилось побачитися знову. Як зауважив містер Деймон, сама доля, звівши їх серед вулиці, вимагає, щоб вони сьогодні ввечері вдвох пообідали в затишній капітановій каюті на «Фортуні». Вернувшись на службу, містер Корнер послав у Равенскорт-парк спішного листа з дивним повідомленням, що він прийде додому, можливо, не раніше десятої вечора, і о пів на шосту вперше після одруження рушив у протилежний бік від домівки і від місіс Корнер.

Багато про що балакали друзі. Під кінець мова зайшла про дівчат і жінок. Деймонів досвід, як засвідчували його слова, був багатий і різноманітний. Вони розмовляли,— вірніш, помічник капітана говорив, а містер Корнер слухав,— про смаглявих красунь Вест-Індії, про чорнооких жагучих креолок, про пишних білявих дам з каліфорнійських долин. Помічник мав свої теорії щодо того, як слід ставитись до жінок і давати їм раду,— теорії, судячи з його слів, перевірені на практиці. Перед містером Корнером постав новий світ, у якому закохані жінки з собачою покорою схилялись перед чоловіками, а ті, хоч і любили їх, проте вміли зберегти свою зверхність над ними. Він сидів мов зачарований, і холодний осуд поволі переходив у ревне захоплення. Помічник ладен був без кінця розповідати про свої пригоди, але об одинадцятій годині кок нагадав їм, що ось-ось мають прибути на борт капітан і лоцман. Містер Корнер, здивований, що вже така пізня пора, довго й ніжно прощався з родичем, а потім виявив, що пристань Сент-Кетрін — один із найзаплутаніших лабіринтів, з яких йому будь-коли доводилося вибиратись. Під якимось ліхтарем у районі. Майноріс містерові Корнеру раптом спало на думку, що його ж не цінують, як він того заслуговує! Дружина ніколи не говорить і не робить нічого того, чим красуні з Карібських островів покірно виявляють свою жагучу пристрасть до чоловіків, здається, анітрохи не кращих від нього, містера Корнера. Коли він пригадав, як вона говорить до нього і як ставиться, йому аж сльози набігли на очі. Помітивши на собі пильний погляд полісмена, він змахнув сльози й квапливо рушив далі. Поки він ходив туди-сюди на пероні станції Меншен-Гаус, де безнастанно гуляють протяги, думки про заподіяну йому кривду обсіли його з новою силою. Чому місіс Корнер не виказує й сліду собачої відданості? А винен в усьому він сам, гірко переконував себе містер Корнер,— ніхто, тільки він сам. «Жінка любить пана, це в неї інстинкт,— пробурмотів собі під ніс містер Корнер.— Щоб мене чорти взяли, як вона бодай раз відчула, що я її владар!»

— Чеши звідси,— кинув містер Корнер якомусь опецькові-підлітку, що вже встиг зупинитись перед ним, широко роззявивши рота.

— Але мені цікаво послухати,— заперечив опецьок.

— Кого послухати? — здивувався містер Корнер.

— А вас,— пояснив хлопчак.

Від міста до Равенскорт-парку не близький світ, але містер Корнер не задрімав дорогою, бо напружено обмірковував перспективи подальшого життя свого і місіс Корнер. Коли він зійшов з поїзда, найбільше його непокоїли три чверті милі багнюки, що пролягли між ним і його постановою раз і назавжди з’ясувати свої стосунки з місіс Корнер.

Побачивши віллу «Акація», вигляд якої свідчив, що всі тут уже полягали й сплять, він ще дужче роздратувався. По-собачому віддана дружина чекала б його, думаючи, чи не буде йому чогось потрібно. Скориставшись порадою мідної таблички на дверях, він не тільки постукав, а й подзвонив. А що двері не відчинялися зразу, він і далі не переставав стукати й дзвонити. На другому поверсі відчинилось вікно найкращої їхньої спальні.

— Це ти? — почувся голос дружини. В її голосі й справді бриніла пристрасть, але зовсім не та, яку містер Корнер хотів би викликати. Це запалило його ще більшим гнівом.

— Чого ти вистромила голову з вікна, ніби я прийшов до тебе залицятись? Краще-но зійди відчини двері! — скомандував він.

— А в тебе хіба ключа нема? — спитала місіс Корнер.