РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Перша ночівля. Під брезентом. Заклик на поміч. Норов чайника і як його перебороти. Вечеря. Як почувати себе зразком чесноти. Шукаємо комфортабельного, добре осушеного острова, бажано в південній частині Тихого океану. Кумедна пригода, що сталася з Джорджевим батьком. Неспокійна ніч.

Отак само й ми з Гаррісом уже почали думати, що Бел-Вірський шлюз розібрано. Джордж дотяг нас на линві до Стейнза, а там ми змінили його, і нам здавалося, наче ми волочемо за собою п’ятдесят тонн і пройшли вже сорок миль. Аж о пів на восьму ми дістались куди хотіли, сіли всі в човен і підгребли до лівого берега, видивляючись місця, де б зупинитися.

Спершу ми мали намір допливти аж до острова Великої Хартії, де Темза прегарно зміїться по розлогій зеленій долині, й розташуватись над однією з мальовничих невеличких заток, що їх там на річці є багато. Та ми чогось почували, що вже не так сильно, як удень, жадаємо мальовничості. На ту ніч нас цілком би задовольнив клаптик води між вугільною баржею й газовим заводом. Гарних краєвидів нам не хотілось. Нам хотілося повечеряти й лягти спати. Та все ж таки ми добилися до коси — її називають Косою Пікніків — і знайшли там премилу місцинку під великим берестом. До корчуватого коріння того береста ми й прив’язали човен.

Тоді ми подумали, що треба повечеряти (чаю надвечір ми не пили, не хотіли гаяти часу), але Джордж не погодився. Мовляв, поки ще не зовсім смеркло і хоч трохи видно, що робиш, треба напнути брезент. А тоді, як усю роботу буде зроблено, можна зі спокійним серцем сідати вечеряти.

Але напинання тента виявилось куди забарнішим ділом, ніж ми сподівалися. Теоретично в ньому начебто нема нічого складного. Берете п’ять залізних дуг, схожих на велетенські крокетні ворітця, й приладнуєте їх над човном, а потім натягуєте на них брезент і прив’язуєте його краї до бортів. На це піде хвилин із десять, гадали ми.

Як же ми помилилися!

Ми взяли дуги й почали вставляти в зроблені для них гнізда. Ви б і не подумали, що це небезпечна робота; але я, пригадуючи той вечір, дивуюся, як це ми всі зосталися живі. То були не дуги, а якісь чортяки. Спочатку їхні кінці взагалі не хотіли влазити в гнізда, й ми мусили стрибати на дугу, стусати її ногами й бити гаком. А коли вона нарешті влазила, виявлялося, що дугу поставлено не в свої гнізда, й доводилось витягати її.

Однак тепер вона ніяк не хотіла витягатись. Аж як удвох проморочитись над нею п’ять хвилин, тоді вона раптово вискакувала, намагаючись при тому скинути нас у воду й утопити. Посередині дуги мають шарніри, і тільки-но відвернешся, вони щипають тебе за найвразливіші місця. А поки ти борешся з одним кінцем і силкуєшся умовити його виконати свій обов’язок, другий кінець підступно нападає ззаду й б’є тебе по голові.

Та нарешті ми їх установили, й лишилося тільки натягти брезент. Джордж розгорнув його й закріпив один кінець на носі човна. Гарріс став посередині, щоб узяти брезент від Джорджа й передати мені, а я лишився на кормі, щоб прийняти від Гарріса свій кінець. Проте ждати мені довелося довгенько. Джордж зробив свою частину роботи як слід, але для Гарріса це діло було нове, і він його спартачив.

Як він примудрився це зробити, я не знаю, та й сам він не зміг пояснити, але якимось незбагненним чином він зумів після десятихвилинних надлюдських зусиль замотатися в брезент весь, із головою. І замотався так щільно, так грунтовно, так капітально, що ніяк не міг звільнитися сам. Він, звичайно, почав відчайдушно боротися за свою свободу — невід’ємне природне право кожного англійця — і в тій боротьбі (про це я дізнався згодом) збив з ніг Джорджа. Той, лаючи Гарріса на всі заставки, також почав борсатись — і також замотався в брезент.

Я про все це нічого не знав. Я тоді взагалі не розумів, що діється. Мені було сказано стояти на кормі й чекати, поки мені подадуть кінець брезенту, отож ми з Монтморенсі стояли на кормі й спокійно чекали. Ми, звичайно, дуже добре бачили, що брезент щось шарпає й торсає в усі боки, але думали, що так воно й слід, і не втручалися.

Чули ми й здушену лайку, що вилітала з-під брезенту, і, здогадуючись із того, що робота здається Гаррісові й Джорджеві досить морочливою, вирішили зачекати, поки вона більш-менш налагодиться, а тоді вже братися за неї й самим.

Ми чекали таки довгенько, але справа не налагоджувалась, а навпаки, ще більше ускладнювалась. Нарешті, з-під брезенту конвульсивними рухами вистромилася Джорджева голова й сказала:

— Поможи нам, бовдуре! Стовбичиш там, як опудало городнє, і не бачиш, що ми тут скоро подушимось. От уже розтелепа!

Я ніколи не міг лишатися глухим до заклику на поміч, а тому зразу розмотав їх. Та й час було вже, бо Гарріс зовсім посинів на виду.

Ще півгодини тяжкої праці пішло у нас на те, щоб розправити й напнути брезент, а потім ми зробили в човні лад і взялися до вечері. В носі човна поставили на спиртівку чайник, а самі відійшли на корму, вдаючи, ніби не звертаємо на нього уваги, й заходились виймати інші припаси.

На річці тільки таким способом можна добитися, щоб чайник закипів. Якщо він бачитиме, що ви дожидаєте чаю й нервуєтесь, він навіть не засичить ніколи. Треба відійти й почати їсти, наче ви взагалі не збираєтесь пити чаю. І навіть не озирайтесь на нього. Тоді ви дуже скоро почуєте, як він клекоче, нетерпеливлячись, щоб із нього наливали чай.

А якщо ви дуже поспішаєте, добре ще й говорити голосно один до одного, що вам не потрібен ніякий чай і що ви й не думаєте його пити. Підійдіть ближче до чайника, щоб він міг чути вас, і гукайте звідти: «Мені чогось не хочеться чаю. А тобі, Джордже?» А Джордж хай кричить у відповідь: «Та я його взагалі не люблю, того чаю. Я краще нап’юсь лимонаду, від чаю у мене живіт болить». Тоді чайник відразу збігає й гасить спиртівку.

Ми вдалися до цих невинних хитрощів, і, поки підготували все інше, чай уже дожидав нас. Тоді ми засвітили ліхтар і сіли вечеряти.