РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Марло. Бішемське абатство. Медменгемські ченці. Монтморенсі збирається замордувати старого кота, але потім відмовляється від свого наміру. Ганебна поведінка одного фокстер’єра в універсальному магазині. Наш від’їзд із Марло. Показна процесія. Корисні поради, як допікати й заважати паровим катерам. Ми відмовляємось пити з річки. Спокійний пес. Дивовижне зникнення Гарріса й пирога.

Марло — одне з найпривабливіших селищ на Темзі. Це людне, гомінке містечко — правда, не дуже мальовниче, але й у ньому можна знайти чимало цікавих куточків — уцілілих арок зруйнованого мосту Часу, по яких наша уява може перенестись назад, у ті дні, коли володарем Марло й округи був Ельгар Саксонець. Потім його загарбав Вільгельм Завойовник і подарував королеві Матільді, а згодом ним володіли графи Уоріки й премудрий лорд Педжет, порадник чотирьох королів.

Якщо ви любите, зійшовши з човна, прогулятись пішки, то знайдете в околицях Марло чимало розкішних місць. Та й сама річка там чарує око. Дуже гарна вона від Марло вниз до Кукема, де над нею тягнеться Кверійський ліс і луги. Милий старий Кверійський ліс! Над твоїми вузькими крутими стежками, над твоїми звивистими галявинами й досі витають рої споминів про сонячні літні дні, на твоїх тінистих просіках і тепер мелькають примари усміхнених облич, і в шелесті твого листя ще вчуваються тихі голоси давнього минулого.

А вище, від Марло до Сонінга, Темза, мабуть, ще краща. На правому березі, з півмилі за мостом, стоїть величне старовинне Бішемське абатство, в кам’яних мурах якого колись лунали поклики рицарів-тамплієрів і яке було оселею Анни Клевської, а згодом — королеви Єлизавети. В Бішемському абатстві багато романтичних пам’яток. Там є оббита гобеленами спальня і потайна кімната в грубезному мурі. Привид леді Голі, що забила до смерті свого малого сина, й досі блукає там ночами, .намагаючись відмити примарні руки в примарній мисці.

Там спочиває Уорік, що садовив на трон королів[15],— тепер він уже не дбає про таку марноту, як земні королі й королівства. І Солсбері, що так відзначився під Пуатьє, лежить там. Перед абатством, на самому березі Темзи, стоїть бішемська церква, і якщо справді варто оглядати якісь могили та надгробки, то це могили й надгробки в тій церкві. Шеллі, що жив тоді в Марло (його дім і тепер ви можете побачити на Вест-стріт), написав своє «Повстання ісламу», плаваючи в човні попід бішемськими буками.

А біля Герлійської греблі, вище по річці, краєвиди такі чудові, що мені не раз думалось: тут би я міг жити цілий місяць, і все ж не надивився б досхочу. Саме село Герлі, за п’ять хвилин ходу від шлюзу,— одне з найстаріших на Темзі: воно постало, якщо висловлюватись химерною манерою тих часів, «за короля Себерта й короля Оффи»[16]. Над самою греблею лежить Датське поле: там колись стояли табором нападники-датчани, коли йшли на Глостершір. А ще трохи далі туляться в прегарному коліні річки руїни Медменгемського абатства.

Славнозвісне братство медменгемських ченців, або, як його ще називали, «Клуб пекельного вогню»[17],— до нього, між іншим, належав знаменитий Вілкс[18] — обрало своїм девізом слова «Роби що хочеш», і їх ще й тепер можна прочитати на напівзруйнованій брамі абатства. За багато років до того, як заснували цю пародію на монастир, цю конгрегацію цинічних жартунів, на тому самому місці стояв інший монастир, серйозніший, і ченці в ньому були не такі гультяї, як ті, що стали їхніми наступниками через п’ятсот років.

Ченці ордену цістерціанців, що поставили там свій монастир у тринадцятому сторіччі, крім грубих плащів з каптурами, не носили ніякої одежі й не їли ні м’яса, ні риби, ні яєць. Вони спали на соломі, а опівночі вставали й ішли в церкву на месу. Дні вони проводили в праці, читанні й молитвах, і над життям їхнім тяжіло могильне мовчання, бо ніхто з них ніколи не говорив.

Похмуре то було братство й похмурим життям жило воно в місці, яке бог створив таким гарним і веселим! Дивно, що голоси природи, які лунали довкола них,— і тихий плюскіт вод, і шепіт осоки, і музика буйного вітру,— не навчили їх краще розуміти сенс життя. Цілі дні вони в мовчанці прислухались, дожидаючи голосу з небес; а той голос безліччю звуків промовляв до них і в буйний день, і в тиху ніч, та вони не чули.

Від Медменгема до чарівного Гемблдонського шлюзу Темза сяє мирною красою, але за Грінлендсом — досить нецікавою літньою резиденцією мого газетяра, спокійного, скромного немолодого чоловіка, якого часто можна побачити в цих краях, коли він пливе човном, легко й енергійно веслуючи, або гомонить із сторожем шлюзу,— вона стає якась пустельна й нудна і лишається такою аж до Генлі.

Переночувавши в Марло, ми встали в понеділок досить рано й перед сніданком сходили скупатися. Коли ми вертались назад, Монтморенсі набрався великого сорому.

Треба вам сказати, що ми з Монтморенсі сходимось поглядами в усьому, крім одного: я люблю котів, а він їх не любить.

Коли я бачу кота, я кажу: «Киць, киць, кицюню»,— нахиляюсь і гладжу його; а кіт свічкою задирає вгору хвіст, дугою вигинає спину й треться об мої штани, і між нами панує мир і злагода. А коли Монтморенсі побачить кота, за мить про це вже знає ціла вулиця, і за десять секунд ви почуєте там стільки лайкп, що звичайній порядній людині при певній ощадливості вистачило б на все життя.

Я не ганю свого собаку (задовольняючись звичайно тим, що стукаю його по голові або жбурляю в нього камінцем), бо вважаю, що така його природа. Фокстер’єрам від народження дістається разів у чотири більше первородного гріха, ніж іншим собакам, і хіба лиш через багато років наполегливих зусиль нам, людям, пощастить більш-менш помітно змінити їхню хуліганську вдачу.

Пам’ятаю, якось я стояв у вестибюлі Геймаркетського універсального магазину й дивився на собак, що дожидали своїх хазяїв, які зайшли до магазину щось купити. Був там один дог, дві чи три шотландські вівчарки, один сенбернар, кілька сетерів, кілька ньюфаундлендів, хорт, французький пудель з кучмою на голові й лисим тулубом, бульдог, кілька левреток із пацюка завбільшки і два йоркширських кудлачі.

Усі вони сиділи терпляче, сумирно, в глибокій задумі. Врочистий спокій панував у тому вестибюлі — спокій, покора й тихий смуток.

Раптом увійшла гарненька молода жінка, що вела на ланцюжку маленького, плохенького на вигляд фокстер’єра. Припнувши його між бульдогом і пуделем, вона пішла до магазину.

Фокстер’єр хвилинку сидів, розглядаючись довкола. Потім звів очі вгору й задумався. Якщо судити з виразу, він згадував свою матусю. Потім позіхнув. Потім ще раз подивився на інших собак, мовчазних, поважних, сповнених гідності.

Він глянув на бульдога, що тупо спав праворуч від нього. Тоді на пуделя, що сидів, гордовито випростаний, ліворуч. А потім, не попередивши й словом, без ніякісінького приводу куснув пуделя за праву передню лапу, і тиху сутінь вестибюля розітнуло болісне скавчання.