РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Кінгстон. Корисні відомості з історії Англії. Повчальні міркування про різьблений дуб і про життя взагалі. Сумна доля Стіввінгса молодшого. Думки про старовину. Я забув, що сиджу за стерном. Цікаві наслідки. Гемптои-Кортський лабіринт. Гарріс у ролі гіда.

Був чудовий ранок, кінець весни чи початок літа, як вам більше до вподоби,— та пора, коли ніжна зелень трави і листя набирає темнішої барви, коли природа схожа на прекрасну юну дівчину, пойняту дивним трепетом, який віщує їй, що вона вже перетворюється в жінку.

Химерні завулочки Кінгстона, що спускались до самої води, були дуже мальовничі в яскравому сонячному світлі, і вся річка в блискітках сонця, і повільні баржі на ній, і затінена деревами дорога-бечівник понад берегом, і чепурні вілли по той бік, і Гарріс у червоній з оранжевим куртці, що сопів, працюючи веслами, і далекі обриси старого сірого палацу Тюдорів,— усе це являло чарівну картину, яскраву й водночас спокійну, сповнену життя і водночас таку мирну, що вона, хоч було ще зовсім рано, навіяла мені якусь мрійну, дрімотну задуму.

Я думав про Кінгстон, чи Кінінгестун, як називали його колись, у ті дні, коли тут коронувались анілосаксонські королі — кінги. Тут перейшов Темзу великий Цезар, і римські легіони стояли табором на положистих узгір’ях над нею. Цезар, як згодом Єлизавета, здається, зупинявся всюди, тільки він більше додержував пристойності, ніж королева Бесс: не ночував у корчмах.

Ох, як вона любила корчми, наша королева-панна! За десять миль навкруг Лондона навряд чи знайдеться хоч одна більш-менш пристойна корчомка, до якої вона не заїздила, чи не спинялась, чи не ночувала там. Цікаво мені знати: якщо Гарріс колись дійде до розуму, зробиться статечною й видатною людиною, займе посаду прем’єр-міністра,— чи після його смерті чіплятимуть на всіх шинках, які він коли відвідував, таблички: «В цьому домі Гарріс випив кухоль пива», «Тут Гарріс улітку 1888 р. випив дві чарки холодного шотландського», «Звідси Гарріса витурили в грудні 1886 року»?

Ні, таких табличок вийшло б забагато! Прославилися б скорше ті заклади, де Гарріс не бував. «Єдина пивниця в Південному Лондоні, куди Гарріс ні разу не заходив випити!» Люди плавом пливли б до такого закладу, аби подивитися, в чому ж річ.

Як, мабуть, ненавидів Кінінгестун отой бідний недоумок — король Едві[5]! Коронаційний бенкет був над його сили. Можливо, йому завадила вепрова голова, начинена льодяниками (мені б завадила, я певен), і вина та меду він випив забагато; тому він нишком утік з бучної учти, щоб годинку погуляти в тиші, при місяці зі своєю коханою Елджівою.

Може, вони стояли рука в руку біля вікна й милувались на залиту спокійним місячним світлом Темзу, а з далеких покоїв ледь чутно долітав гамір бенкету. А тоді в затишну кімнату вдерлися буйний Одо і святий Дунстан, брутально вилаяли чарівну королеву і потягли бідолашного Едві назад, до галасливої п’яної юрби.

Через багато років під грім бойової музики англосаксонські королі і англосаксонська гульба були поховані поряд, і пишнота Кінгстона надовго занепала, однак відродилася ще раз, коли Гемптон-Корт став резиденцією Тюдорів і Стюартів, і королівські барки стояли на причалі коло берега, і пихаті кавалери в барвистих уборах спускалися сходами до води, гукаючи перевізників.

Багато старовинних будинків по всьому місту промовисто нагадують про ті дні, коли Кінгстон був резиденцією королів, коли там, біля свого монарха, жили вельможі й придворні, і на довгій дорозі до брами палацу з ранку до вечора весело бряжчала криця, басували коні, шелестіли шовки й оксамити, ясніли вродливі обличчя. Великі, просторі будинки з еркерами, гратчастими вікнами, величезними камінами й шпилястими дахами приводять на пам’ять часи камзолів і облиплих штанів, гаптованих перлами корсажів і хитромудрих прокльонів. Ті будинки поставлено тоді, «коли ще вміли будувати». Стіни з твердої червоної цегли з роками стали ще міцніші, а дубові сходи не риплять під ногою, коли намагаєшся потихеньку спуститися ними.

Вже як зайшла мова про дубові сходи, розповім про розкішні сходи з різьбленого дуба, які є в одному кінгстонському будинку. Він стоїть на базарному майдані, і тепер у ньому крамниця, але колись це, видно, була оселя якоїсь вельможної особи. Один мій приятель, що живе в Кінгстоні, якось зайшов до тієї крамниці купити капелюх і, задумавшися, здуру вийняв гроші й заплатив зразу готівкою.

Господар (він знає мого приятеля), звичайно, спочатку трохи сторопів, але швидко отямився і, відчуваючи, що такий вчинок треба чимсь винагородити, спитав свого покупця, чи не хоче він подивитись на дуже гарне старовинне різьблення. Мій приятель відповів, що буде дуже радий, і тоді господар провів його через крамницю до сходів, що вели на другий поверх. Поруччя сходів було надзвичайно майстерної роботи, а всі стіни сходової клітки — обшиті дубовою панеллю з таким різьбленням, що хоч би й у палаці, то не сором.

Зі сходів вони зайшли у вітальню — велику, світлу кімнату, стіни якої, навдивовижу, були обклеєні веселенькими блакитними шпалерами. Цікавого там не було нічого, і мій приятель у думці дивувався, нащо його привели сюди А господар підійшов до стіни й постукав по ній. Звук був такий, як від дерева.

— Дуб,— пояснив господар.— Усе — різьблений дуб, аж до стелі, такий самий, як на сходах.

— Господи! — вжахнувся мій приятель.— Та ви що! Невже ви заклеїли різьблений дуб блакитними шпалерами?

— Авжеж,— відповів господар.— Недешево обійшлось. Адже спершу треба було зашалювати стіни дошками. Зате кімната тепер веселенька. А була страшенно темна.

Я не можу дуже суворо засуджувати цього чоловіка (і це, безперечно, велика втіха для нього). З його погляду, тобто з погляду пересічного домовласника, що намагається сприймати життя якомога легше, а не з погляду людини, що схибнулась на старожитностях, він мав цілковиту рацію. На різьблений дуб приємно подивитись, приємно мати трохи його в своєму домі, але жити серед самого різьбленого дуба, напевне, досить обтяжливо для того, хто не має до нього особливої пристрасті. Це однаково, що жити в церкві.

Ні, найсумніше в цій історії те, що людина, байдужа до нього, має цілу вітальню, обшиту ним, а люди, які його люблять, мусять платити скажені гроші, щоб його добути. Здається, в цьому світі завжди так буває. Кожен має те, чого він не хоче, а те, чого він хоче, належить іншим.

Жонаті чоловіки мають дружин, а не дуже видно, щоб вони були їм раді. Зате молоді нежонаті хлопці криком кричать, що не можуть знайти собі дружини. Бідні люди, насилу спроможні прогодувати самих себе, мають по восьмеро здоровісіньких дітей. А багаті старі подружжя вмирають бездітними, не маючи кому зоставити свої гроші.