РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Джорджа запрягають у роботу. Підступна натура буксирних линв. Невдячна поведінка човна-двійки. На бечівнику й у човні. Яка користь може бути з закоханих. Дивовижне зникнення літньої жінки. Скорий поспіх — людям посміх. Як дівчата тягнуть човен. Не знудишся! Пропав шлюз, або ж мана на річці. Музика. Врятовані!

Запопавши Джорджа в свої руки, ми, певна річ, примусили його попрацювати. Він, звичайно, відмагався, про це й казати нема чого. Мовляв, йому сьогодні довелось попопріти в Сіті. Але Гарріс, досить твердошкурий вдачею і не схильний до жалощів, сказав:

— Ну, а тепер, для переміни, попопрій ще на річці. Переміна корисна кожному. Вилазь!

Відмовлятись і далі не дозволяло сумління (навіть таке, як Джорджеве!), однак він іще сказав, що, може, краще йому зостатись у човні й приготувати чай, поки ми з Гаррісом тягтимемо човен, бо готувати чай — дуже морочлива робота, а ми з Гаррісом, видно, потомились. Замість відповіді ми мовчки подали йому линву, і він узяв її й зійшов на берег.

Буксирна линва — це річ, наділена дивними, нез’ясовними властивостями. Ви можете змотати її так терпляче й старанно, немов складаєте нові штани, а коли за п’ять хвилин піднімете її, вона вже перетворилась у якийсь жахливий, огидний ковтун.

Мені б не хотілось образити нікого, але я переконаний: якщо взяти звичайну, пересічну линву, розтягнути її прямо-прямісінько через поле, а тоді на півхвилини відвернутись, то, обернувшись назад, ви побачите, що вона за цей час зібгалась у купу посеред поля, і поскручувалась, і посплутувалась, і позав’язувалась вузлами та петлями, й загубила обидва свої кінці. Щоб знову її розплутати, вам доведеться сісти на траву й проморочитися з півгодини, безперестану кленучи і лаючи її.

Така моя думка про буксирні линви взагалі. Звичайно, можуть бути й щасливі винятки — я не кажу, що їх немає. Може, є такі линви, що роблять честь своїй породі,— сумлінні, шановані буксирні линви, які не корчать із себе брюссельського мережива й не норовлять самі собою перетворитись у плетену серветочку, тільки-но пустиш їх із рук. Ще раз кажу, що, може, такі линви є на світі. Я щиро сподіваюся, що вони є. Але я ще не зустрічався з такими.

Нашу линву я змотав власноручно перед тим, як ми підійшли до шлюзу. Я не дозволив Гаррісові й торкнутися до неї: адже він такий недбалий! Я змотав її повільно, старанно, і перев’язав посередині, й склав удвоє, і тихенько поклав на дно човна. Гарріс підняв її за всіма правилами й передав Джорджеві з рук у руки. Джордж міцно взяв її і, держачи в простягнених руках, почав розмотувати так обережно, немов сповивач на немовляті; але, перше ніж він устиг відмотати десять ярдів, вона вже була схожа на невміло сплетену мату, яку кладуть перед дверима витирати ноги.

Таке буває завжди — і завжди призводить до однакових сцен. Той, хто, зійшовши на берег, пробує розмотати линву, думає, що винен в усьому його товариш, який змотував її. А на річці звичайно коли хто щось подумає, то так навпростець і каже.

— Що ти хотів з неї зробити? Рибальську сітку сплести, чи що? Отак позаплутувати! Невже не можна було змотати по-людському! Як не вмієш, то й не брався б, недотепо! — весь час гиркає він, одчайдушно борючись із линвою. Розіклавши її на дорозі, він бігає кругом неї й намагається знайти кінець.

А той, хто її змотував, навпаки, гадає, ніби винен той, хто взявся її розмотувати.

— Вона була змотана так, як слід! — обурено кричить він.— Чого ти сам не подумаєш головою, коли за щось берешся? Ти що не зробиш, то пальці знати! Тобі, мабуть, дерев’яну тичку дай, так ти і її примудришся вузлом зав’язати!

І обидва так лютують, що ладні один одного повісити на тій линві. Минає ще десять хвилин — і того, хто розмотував линву, охоплює шал. Розлючено скрикнувши, він топче линву ногами, і хапає її де попало, і шарпає з усієї сили, думаючи, що розплутає так. Але, звичайно, тільки затягує петлі та вузли ще дужче. Тоді його товариш вилазить із човна йому на допомогу, але обидва тільки штовхаються та заважають один одному. Вони хапають за ту саму частину линви, смикають її в різні боки й дивуються, чому вона не піддається. Кінець кінцем вони таки розплутують линву, тоді озираються — й бачать, що їхній човен віднесло від берега й тягне просто на водоскид греблі.

Мені справді одного разу трапилось таке побачити. Було це біля Бовені, вранці. Віяв досить сильний вітер.

Ми пливли на веслах за водою і, випливши з-за повороту, побачили на березі двох чоловіків. Держачи за кінці буксирну линву, вони дивились один на одного з таким спантеличеним, безпорадно нещасним виразом, якого я ні доти, ні після того не бачив на людському обличчі. Було ясно, що з ними щось скоїлось, і ми спинилися й запитали, в чому річ.

— Наш човен понесло! — відповіли вони обурено.— Ми тільки вийшли на берег розплутати линву, коли озираємось, а він уже поплив!

Їх, видно, тяжко образив такий ниций і невдячний вчинок човна.

Ми знайшли втікача за півмилі — вій застряг у комиші — й вернули його власникам. Я певен, що вони потім добрий тиждень не давали йому другої такої нагоди.

Я довіку не забуду тих двох, як вони розгублено ходили по берегу з линвою в руках і видивлялись, де їхній човен.