Розділ «ЛЮДИНА, ЩО ПРАГНУЛА КЕРУВАТИ»

Мені розповідали — і я не маю підстав не вірити, бо це говорили люди, які добре його знали,— що у півторарічному віці він заливався гіркими слізьми, коли бабуся не дозволяла йому годувати її з ложечки. А коли він мав три з половиною роки, його виловили ледь живим із діжки з водою, куди він забрався, щоб навчити жабу плавати.

Через два роки він мало не втратив лівого ока, показуючи кішці, як треба переносити її кошенят, щоб їм не було боляче. Десь так о цій самій порі його дуже сильно вжалила бджола, що її він хотів пересадити з одної квітки, де вона, на його думку, тільки марнувала час, на іншу, багатшу медом.

Він просто палав бажанням допомагати іншим. Він міг просидіти цілий ранок перед старою квочкою, пояснюючи їй, як слід висиджувати курчат; він залюбки відмовлявся від пообідньої прогулянки по ягоди і залишався вдома лущити горіхи для своєї улюблениці-білочки.

Ще не мавши й семи років, він уже підказував матері, як треба поводитись із дітьми, а батькові дорікав, що той неправильно його виховує.

В дитинстві він над усе любив доглядати за іншими дітьми. Це давало Йому величезну втіху, а для них було не меншою прикрістю. Він самохіть брав на себе цей неспокійний обов’язок, зовсім не маючи на думці винагороди чи подяки. Йому було байдуже, старші це діти чи менші від нього, дужчі вони чи слабкіші — будь-де й будь-коли натрапивши на них, він одразу брався доглядати за ними.

Одного разу під нас шкільної прогулянки в лісі десь здалеку почувся крик. Учитель побіг туди з’ясувати, в чому річ, і побачив таке видовище: Поплтон лежить ницьма на землі, а на ньому сидить верхи його двоюрідний брат, удвічі важчий і сильніший за нього, і розмірено гамселить кулаками свою жертву. Звільнивши Поплтона, вчитель запитав:

— Чого ти не граєшся з однолітками? Чого лізеш до старших?

— Перепрошую, сер,— відповів Поплтон.— Я доглядав за ним.

Він став би доглядати й за Ноєм, якби той трапився йому під руку.

Він був дуже добрий хлопчик і, навчаючись у школі, охоче дозволяв усім списувати зі своєї грифельної дошки. Він навіть наполягав, щоб його товариші це робили. Він бажав їм добра. Але оскільки його відповіді щоразу виявлялись хибними і відзначалися своєрідним неповторним безглуздям, то й наслідки для тих списувачів бували вельми сумні. Після цього,— з суто дитячою легковажністю, яка не бере до уваги мотивів, а керується тільки результатами,— вони дожидались його біля виходу й немилосердно лупцювали.

Вся його енергія йшла на повчання інших, а на власні справи її вже зовсім не лишалося. Він приводив недосвідчених підлітків до себе додому й навчав їх боксу.

— Ану спробуй, бий мене в ніс,— казав він, стаючи в оборонну позицію.— Не бійся, гати щосили!

І підопічний гатив... Тільки-но наш герой приходив до тями, а кров, що текла йому з носа, більш-менш утамовували, як він ревно брався пояснювати супротивникові, що той усе зробив не так і що він, Поплтон, легко б міг оборонитись, якби удар було завдано за правилами.

Показуючи новачкам під час гри в гольф, як треба бити по м’ячу, він двічі підбивав собі ногу і щоразу після того накульгував цілий тиждень. Що ж до крикету, то одного разу з його ворітець вибили середню стійку саме в ту мить, коли він захоплено пояснював котромусь гравцеві, як слід атакувати ворота супротивника. Тоді він надовго заходився сперечатися з суддею про те, чи вибув він із гри, чи ні.

Розповідають, як, переправляючись через Ла-Манш під час шторму, він, украй схвильований, вискочив на капітанський місток і заявив капітанові, що «оце щойно бачив вогонь за дві милі ліворуч». А їдучи омнібусом на верху, він неодмінно сідає поряд з візничим і весь час показує йому на різні об’єкти, що можуть завадити рухові екіпажа.

Саме в омнібусі ми з ним і познайомились. Я сидів ззаду за двома дамами. Підійшов кондуктор одержати гроші за проїзд. Одна з дам простягла йому шестипенсову монету й сказала: «До Пікаділлі-Серкус», що коштувало два пенси.

— Ні,— озвалася друга.— Адже я вам винна шість пенсів. Ви дайте мені чотири пенси, і я заплачу за нас обох,— і вона подала кондукторові шилінг.

Кондуктор взяв і цю монету, видав два двопенсових квитки й став міркувати, скільки він має дати решти.

— Дуже добре,— промовила та дама, що дала йому шилінг.— Дайте моїй приятельці чотири пенси.