РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Прання. Риба й рибалки. Про вудкарське мистецтво. Чесний ловець на муху. Рибальська історія.

Ми пробули в Стрітлі два дні й віддали там випрати свою одежу. Ми спершу самі пробували прати її в Темзі, під Джорджевим керівництвом, але нас спіткала невдача. Та ні, навіть більше, ніж невдача, бо після того прання ми опинились у гіршому становищі, ніж були до нього. Наша одежа, поки ми її не прали, була брудна, дуже брудна, це правда; але її ще можна було носити. А після того, як ми її попрали... безперечно, вода в річці від Редінга до Генлі стала багато чистіша, ніж була до нашого прання. Весь бруд, який тільки був у Темзі від Редінга до Генлі, ми зібрали під час того прання на свою одежу і втерли в неї.

Праля в Стрітлі сказала, що почуття обов’язку перед собою не дозволяє їй узяти з нас менше, ніж потрійну плату. І пояснила, що під час того прання почувала себе не пралею, а скорше землекопом.

Ми заплатили їй, і не пробувавши торгуватись.

Околиці Горінга й Стрітлі — улюблене місце рибалок. Там справді можна чудово порибалити. В річці повно щук, пліток, линів та вугрів, і можна сидіти й ловити їх з ранку до вечора.

Дехто так і робить. Але в них ніколи ніщо не ловиться. Я ні разу не бачив, щоб хтось щось упіймав у Темзі, крім хіба пічкура або дохлого кота, а яка це, самі скажіть, риболовля! І місцевий рибальський путівник теж не згадує й словом про те, що тут колись щось спіймано. В ньому сказано тільки, що там «добрі місця для риболовлі», і як судити з усього, що я бачив у тих краях, це щира правда.

Немає в світі місця, де можна більше натішитись риболовлею або ловити рибу протягом довшого часу. Деякі рибалки приїздять сюди порибалити на цілий день, а інші зостаються тут і рибалять цілий місяць. Можна залишитися ще на довше й рибалити цілий рік; результат буде той самісінький.

«Вудкарський путівник по Темзі» каже, що «окуні та щупаки там теж ловляться». Але щодо цього «Вудкарський путівник» помиляється. Окунів і щупаків там ловлять. Вони там справді є, це я добре знаю. їх можна там бачити, коли ходиш понад берегом: вони плавають цілими табунцями й канючать у вас печиво, вистромляючись до половини з води й роззявляючи роти. Коли ви купаєтесь, вони теж оточують вас, і заважають плавати, і докучають вам. Але щоб вони ловилися на гачок із шматочком черв’яка чи ще на щось таке,— це вже даруйте!

Сам я — рибалка абиякий. Колись я приділяв чимало уваги цьому ділу й робив, як мені здавалось, непогані успіхи. Але досвідчені рибалки сказали, що чогось справді путнього з мене не вийде ніколи, й порадили облишити риболовлю. Вони визнавали, що закидаю вудку я дуже гарно, і кмітливості мені не бракує, і природним лінивством я наділений достатньою мірою. Одначе вони були певні, що справжнього рибалки а мене не буде. Бо в мене недосить багата фантазія.

Вони сказали, що для поета, автора детективних романів, газетного репортера тощо вистачило б і такої, але щоб здобути якесь реноме серед темзинських вудкарів, потрібна буйніша уява й більша винахідливість.

Дехто вважає, що для того, щоб стати добрим рибалкою, потрібна тільки здатність брехати легко й не червоніючи. Але така думка помилкова. Самі голі вигадки нічого не варті, вони до снаги й найзеленішому новачкові. Досвідченого вудкаря можна впізнати по докладних подробицях, тонких штрихах, які надають розповіді правдоподібності, і загальному враженню педантичної, майже хворобливої правдивості.

Прийти й сказати: «Ви знаєте, я за вчорашній вечір спіймав сто вісімдесят окунів» або: «Я в той понеділок витяг пічкура три фути завдовжки, вісімнадцять фунтів вагою» може абихто. Для таких вигадок не потрібна майстерність і навіть просте вміння. Вони свідчать тільки про відвагу, і більш нічого.

Ні, справжній вудкар погребує брехати отак незграбно. Його метод — ціла наука.

Він заходить спокійно, не скидаючи капелюха, вибирає найвигідніший стілець, закурює люльку й довгенько пахкає нею мовчки. Дає молодим рибалкам трохи повихвалятись, а тоді, скориставшись із хвилинної паузи, виймає люльку з рота й зауважує, вибиваючи з неї попіл об гратки каміна:

— А мені у вівторок увечері попалось таке, що й розказувати не варт.

— О! А чого ж це? — питають його.

— Бо однаково ніхто не повірить,— відповідає стариган спокійно, без найменшої гіркої нотки в голосі. Тоді знов натоптує люльку й просить господаря принести йому на три пенси шотландського.

Настає мовчанка, бо ніхто не почуває в собі достатньої впевненості, щоб заперечити старому. І йому доводиться провадити далі без будь-якої підтримки.

— Авжеж,— задумливо каже він,— я б і сам нізащо не повірив, якби мені хто таке розповів. І все ж таки це правда. Я просидів над річкою від самого обіду й до вечора і не впіймав... ну нічогісінько. Там якихось півсотні пліточок та десятків зо два щупачків. Уже думав іти додому, бо пуття ніякого, коли ж чую — смикнуло за вудку, й добре смикнуло. Я спершу подумав — знов якась дрібнота. Підсікаю, тягну — коли ж де там! Не потягну. Півгодини воловодився — так, так, півгодини! — поки виволік. І весь час потерпав, що волосінь урветься. Нарешті витяг — і що б ви думали? Осетра! Сорокафунтовий осетер попався! На вудку! Дивуєтеся? Ще б пак не дивуватись! Господарю, ще на три пенси шотландського, будьте ласкаві.