Розділ 7

Штерн відмахнувся від пропозиції Оскара. Хто він такий, щоб допитувати Інґрід? У кожному разі, порівнювати її покази з тим, що кажуть вони, було ні до чого.

— Вони переграють Інґрід, — сказав Оскар.

Вони прийшли на Липову по своє замовлення, підмінили на місці рахунок і взяли більше, ніж заплатили. «Вона каже, що все гаразд, — сказали вони працівникам Шиндлера. — Він з Інґрід про все домовився».

Син, по суті, збирав навколо себе натовпи і розповідав, що його побили есесівці за вказівкою Шиндлера. Щоправда, історія ця мала кілька варіантів. То його побили на фабриці Шиндлера, на складі, звідки молодший Ц. вийшов з поламаними зубами і підбитим оком. То це сталося на Лімановського на очах у свідків. Чоловік на прізвище Ф., працівник Оскара і друг Ц., казав, ніби чув, як Оскар, тупаючи ногами, бігав по своєму кабінету на Липовій, погрожуючи вбити старого Давида Ц. Тоді, за його словами, Оскар поїхав на Страдом і пограбував касу Ц., напхав кишені грошима, сказав, що в Європі настав «новий порядок», а тоді побив Давида в його кабінеті.

Чи можливо, що Оскар міг накинутися на старого Давида Ц., так що той зліг весь у синцях? Чи ймовірно, що він домовився з приятелями з поліції, щоб вони побили Леона? На одному рівні і Оскар, і Ц. були бандитами, вони продавали тонни посуду нелегально, не подаючи звітність до Transferstelle (Бюро перерахування), не використовуючи, як вимагалося, талони, що мали назву Bezugschein. На чорному ринку розмова була проста, а вдача гаряча. Оскар міг визнати, що він колись примчав до крамниці Ц., назвав батька з сином злодюгами і взяв з каси ту суму, яку Ц. недоплатили за посуд. Оскар визнавав, що стусонув молодого Леона. Але більше нічого він визнавати не збирався.

Та й у Ц., знайомих Штернові з дитинства, була ще та репутація. Не те що кримінальна, але було відомо, що вони не дуже чисті на руку і, що важливо в цьому випадку, схильні верещати, коли їх спіймають.

Штерн знав, що синці в Леона були. Леон ходив з ним по вулиці й охоче пояснював їхнє походження. СС побити його де-небудь могли, але причин до цього могло бути чимало. Штерн не тільки не вірив у здатність Шиндлера попросити СС про таку послугу, але також відчував, що ці історії ніяк не в’яжуться з власними ширшими задумами Шиндлера. Вони б могли бути ймовірними, якби гер Шиндлер виставив брутальну лінію поведінки. Для того, чого бажав Штерн, випадкові збочення з праведного шляху не важили. Якби Оскар був зовсім без гріха, то не було б і цієї квартири в тому вигляді, в якому вона є, і Інґрід не чекала б на нього в спальні.

І потім, варто ще сказати, що Оскар згодом врятує їх усіх — пана і пані Ц., Леона Ц., пана Г., панну М. — секретарку старого Ц. — і вони самі про це казатимуть, але від тої історії з синцями не відмовляться.

Того вечора Іцхак Штерн також приніс новини про тюремний вирок Марекові Біберштейну. Йому присудили два роки у в’язниці на вулиці Монтелюпі — тому самому Марекові Біберштейну, який був головою юденрату, чи пак був ним до арешту. В інших містах юденрати вже здобули ненависть усього єврейського населення, бо здебільшого займалися складанням списків тих, хто має працювати примусово чи бути відправлений до таборів. Юденрати німецька адміністрація розглядала як органи власної волі, але в Кракові Марек Біберштейн і його кабінет усе ж вважали себе буфером між адміністрацією військового мера Кракова — Шміда, а пізніше Пафлю з одного боку і євреями міста з іншого. У краківській німецькій газеті від 13 березня 1940 року такий собі доктор Дітріх Редекер зауважив, що, відвідавши юденрат, був вражений контрастом між його килимами та плюшевими кріслами — і бідністю й брудом єврейських кварталів на Казімєжі. Але євреї, які пережили ті часи, не пам’ятають, щоб перший юденрат відрізав себе від народу. Жадаючи наживи, проте, вони припустилися тої самої помилки, що і юденрати Лодзі й Варшави до них, даючи можливість багатим викупитися зі списку на примусові роботи, змушуючи реєструватися в цьому списку бідних в обмін на хліб і юшку. Але навіть пізніше, у 1941 році, Біберштейн і його рада й далі користувалися повагою євреїв Кракова.

Той перший склад юденрату становив двадцять чотири члени, здебільшого з середовища інтелектуалів. Щодня дорогою на Заблоче Оскар проїжджав повз їхню контору на розі на Подґужі, всередині якої скупчилося кілька секретаріатів. Кожен член ради, як відділ, відповідав за певний аспект управління. Пан Шенкер відповідав за податки, пан Штайнберґ за будівництво — необхідна посада в суспільстві, де люди весь час переселяються туди-сюди: цього тижня переховуються де-небудь на селі, а наступного вже повертаються до міста, втомившись від обмеженості селян. Леон Зальпетер, фармацевт за фахом, тепер відповідав за соціальне забезпечення. Були секретаріати, відповідальні за харчування, цвинтарі, проїзні документи, економічні справи, адміністративні служби, культуру, навіть — попри заборону шкіл — за освіту.

Біберштейн і його рада були переконані, що ті євреї, яких буде вигнано з Кракова, закінчать у гірших місцях, тому вдавалися до давньої стратегії — хабарів. Скромна скарбниця юденрату виділила двісті тисяч злотих на такі цілі. Біберштейн і секретар із житлово-комунальних справ Хаїм Ґольдфлюсс знайшли посередника для цього — фольксдойчера на ім’я Райхерт, людину зі зв’язками в СС і міській адміністрації. Завданням Райхерта було передати гроші низці чиновників, починаючи від оберштурмфюрера (в СС еквівалент старшого лейтенанта) Зайберта, — офіцера, який відповідав за зв’язок між юденратом і міською владою. За ці гроші чиновники мали дозволити ще десятьом тисячам євреїв Кракова залишитися вдома попри наказ Франка. Чи то Райхерт образив чиновників, узявши забагато грошей собі й запропонувавши замалий хабар, чи панове відчували, що заповітне бажання генерал-губернатора зробити місто юденфрай робило прийняття хабарів ризикованим, з судового провадження зрозуміло не було. Але Біберштейнові дали два роки на Монтелюпі, а Ґольдфлюссу — шість місяців в Аушвіці. Самому Райхерту дали вісім років. Але всі розуміли, що йому буде легше, ніж двом першим.

Шиндлер похитав головою: покласти двісті тисяч злотих за таку непевну надію.

— Райхерт — шахрай, — промовив він.

Щойно десять хвилин тому вони обговорювали, чи є шахраями Ц., і питання так і залишилося відкритим. А от щодо Райхерта сумніву не було.

— Я б їм сказав, що Райхерт — шахрай! — не вгавав він.

Штерн філософськи зауважив, що бували часи, коли єдині люди, котрі робили щось путнє, були саме шахраї.

Шиндлер розреготався — на весь рот, зубатим, майже грубим сміхом.

— Красно дякую, друже! — сказав він Штернові.