Розділ 23

У дворі фабрики блищав капот BMW, і нікому, крім гера Шиндлера, це авто належати не могло. Він був на місці, але для тих, хто може дозволити собі панчохи. Реґіна, тремтячи, пішла додому, в глибині душі радіючи, що легко відбулась. Адже їй не довелося признаватися герові Шиндлеру в такому, що вона навіть уві сні боялася будь-кому казати.

Реґіна почекала тиждень, перш ніж з’явитися на фабриці Шиндлера вдруге. На готування до цього заходу в неї пішло півдня. Вона добре помилася й добула на чорному ринку панчохи. В однієї з нечисленних подруг — дівчина з фальшивими арійськими паперами не могла дозволити собі багато друзів — Реґіна позичила блузку. У Реґіни був чудовий жакет, до нього вона придбала лакований солом’яний капелюшок із вуаллю. Вона нафарбувалася й тепер сяяла темним шармом жінки, що живе під загрозою. У дзеркалі Реґіна стала схожа на себе довоєнну — елегантну краків’янку, плід екзотичного змішання рас: батько — угорський підприємець, а мати, можливо, з Ріо.

Цього разу, як вона й хотіла, поляк на вахті її не впізнав. Він пропустив її досередини, зателефонувавши панні Кльоновській, секретарці гера директора, і його з’єднали з самим Шиндлером.

— Гере директоре, — казав поляк, — тут якась дама до вас у важливій справі, — герові Шиндлеру, здається, були потрібні деталі. — Гарно вбрана і молода! — уточнив поляк, а тоді, трохи вклонившись із слухавкою в руках, додав: — Дуже красива юна дама!

Директорові мовби не терпілося просто на неї поглянути — а раптом то якась забута пасія, що кинеться йому на шию в адміністрації? — і він зустрів Реґіну на сходах. Побачивши чарівну незнайомку, він усміхнувся. Він був дуже радий бачити цю фройляйн Родріґес. Реґіна бачила, що директор поважає красивих жінок, що він водночас і дуже досвідчений, і трохи дитинний. Розсипаючись у світських компліментах і галантностях, він запросив її нагору. Чи бажає вона поговорити з ним сам-на-сам? Будь ласка. Він провів Реґіну повз Кльоновську. Та сприйняла це спокійно. Ця дівчина могла означати що завгодно — чорний ринок, які-небудь валютні оборудки. Вона могла навіть виявитися партизанкою в шикарному вбранні. Кохання тут може бути взагалі ні до чого. У кожному разі, така мудра дівчина, як Кльоновська, не збиралася ні повністю володіти Оскаром, ні повністю належати йому.

У кабінеті Шиндлер запропонував незнайомці сісти і пішов за свій стіл під ритуальним портретом фюрера. Чи не бажаєте закурити? А може, вам перно чи коньяку? Ні, відказала вона, але вона не заперечує, якщо Шиндлер питиме, коли бажає. Оскар налив собі з бару.

— Що ж у вас за важлива справа? — поцікавився уже він не з такою церемонністю, яку виявив на сходах. Його манери змінилися, щойно він зачинив двері до кабінету. Він бачив, що до нього прийшли в непростих справах.

Реґіна трохи нахилилася вперед. На якусь хвилю їй, дівчині, чий батько віддав п’ятдесят тисяч злотих за арійські папери, здалося сміхотворним просто так одразу викласти все оцьому напівіронічному, напівстривоженому судетському німцю з келихом коньяку в руці. Але в якомусь розумінні для неї це було найпростіше.

— Маю вам сказати, гере Шиндлере, що я — не польська арійка. Моє справжнє прізвище Перлман. Мої батьки — у Плашуві. Вони кажуть, і я їм вірю, що переїзд на «Емалію» стане для них Lebenskarte[10]. Мені немає чого вам запропонувати: щоб пройти на фабрику, я позичила одяг. Чи зможете ви перевести їх сюди?

Шиндлер поставив келих і встав.

— Ви бажаєте укласти таємну домовленість? Я такого не роблю. Ви пропонуєте незаконну річ, фройляйн. У мене на Заблочі фабрика, і я завжди ставлю тільки одне запитання: чи має людина якісь навички. Якщо ви залишите мені своє арійське ім’я й адресу, я вам у якийсь момент напишу і дам знати, що мені потрібні ваші батьки з їхніми уміннями й навичками. Але не просто зараз, без жодних інших підстав.

— Але вони не є кваліфікованими робітниками, — сказала фройляйн Перлман. — Мій батько займався імпортом, а не металообробкою.

— У конторі ми вільних місць не маємо, — сказав Шиндлер. — Нам здебільшого потрібні навички праці в цехах.

Реґіна була розчавлена. Ледве розрізняючи крізь сльози, що пише, вона залишила своє несправжнє ім’я і справжню адресу — хай робить що хоче. Але на вулиці вона все зрозуміла. Може, Шиндлер подумав, що вона шпигунка, що йому готують пастку. А все ж він був такий холодний з нею. У тій манері, в якій її виставлено з кабінету, не було ані тіні доброти.

За місяць пан і пані Перлмани перейшли з Плашува на «Емалію». Не самі собою, як уявляла Реґіна милосердя пана Оскара Шиндлера, а в новій групі з тридцяти робітників. Іноді Реґіна приходила на Липову і, підкуповуючи охорону, навідувала батьків. Її батько занурював посуд в емаль, насипав у печі вугілля, замітав у цеху. «Але ж він заговорив!» — ділилася радістю з дочкою пані Перлман. У Плашуві він не промовив ані слова.

Насправді, попри благенькі хатки та проблеми з каналізацією, тут, на «Емалії», панував певний настрій, крихка впевненість у тривкості цього світу, якої Реґіна, живучи з ризикованими паперами у Кракові, не могла і сподіватися до того дня, коли це безумство зупинилося.

Панна Перлман-Родріґес не стала ускладнювати життя панові Шиндлеру: не забігала до його кабінету, щоб подякувати, не писала бурхливих листів. Але завжди вона виходила з жовтої брами «Емалії», нестримно заздрячи тим, хто залишався всередині.

Потім була кампанія зі звільнення ребе Менаші Левартова, якого в Плашуві видали за металообробника й перевели на «Емалію». Левартов був ученим міським рабином, молодим і з чорною бородою. Він був більш ліберальний, ніж польські містечкові рабини, для яких субота була важливіша за життя і яких за це сотнями розстрілювали у 1942–1943 роках кожної п’ятниці за відмову працювати в польських таборах. Він був із тих, хто навіть у мирний час казав пастві, що Бога славить незламність побожних, але також і гнучкість розважливих.

Левартов завжди захоплювався Іцхаком Штерном, який працював у будівельному управлінні адміністрації Амона Ґьота. За старих добрих часів Штерн і Левартов у вільну часинку могли годинами сидіти за скляночкою гербати[11], яка холонула під час бесіди про впливи Зороастра на юдаїзм чи навпаки або про поняття природного світу в даосизмі. Штерн, коли заходила мова про порівняльне релігієзнавство, отримував набагато більшу втіху від розмов із Левартовим, аніж від малообізнаного Оскара Шиндлера, котрий усе одно мав фатальну слабкість обговорювати такі матерії.

Під час одного з Оскарових візитів до Плашува Штерн йому сказав, що Менашу Левартова треба будь-що перевести на «Емалію», бо інакше Ґьот його напевне вб’є. Адже Левартов був вельми помітний: така в нього була зовнішність. Ґьота приваблювали помітні люди — вони, як і недостатньо ретельні робітники, були для нього головними мішенями. Штерн розповів, як Ґьот пробував убити Левартова.