Розділ 19

Зустріч із місцевими господарями фабрик і тройгендерами відбувалася в кабінеті Юліана Шернера в центрі Кракова вранці наступного дня. Амон Ґьот прибув, по-братньому всміхаючись, у новенькій формі Ваффен-СС, пошитій точно на його велетенську фігуру, з виглядом великого начальника. Він був переконаний, що вмовить незалежних осіб: Боша, Мадріча, Шиндлера — перевести свою єврейську робочу силу за табірний дріт. До того ж дослідження, проведене серед мешканців гетто, виявило в них чимало таких навичок, які зробили би Плашув надзвичайно вигідною справою. Там були ювеліри, майстри з м’яких меблів, кравці, яких можна використовувати на особливих підприємствах під орудою коменданта, виконуючи замовлення СС, Вермахту, заможних німецьких чиновників. Буде швацька фабрика Мадріча, емалева — Шиндлера, той металевий завод, який пропонується створити, фабрика щіток, склад, де перероблятимуть ношену, пошкоджену чи забруднену форму вермахту з російського фронту, ще один склад, де робитимуть те саме з одягом євреїв, захопленим у гетто, щоб потім постачати ним німецькі родини, постраждалі від бомбардувань. Він знав з досвіду справ з есесівськими складами хутра і коштовностей в Любліні, бачивши своїх начальників у ділі й одержавши свою частку, що з більшості отих тюремних підприємств матиме особистий відсоток. Амон Ґьот досяг того щасливого моменту кар’єри, коли обов’язок і фінансові можливості збігалися. Життєрадісний шеф поліції СС Юліан Шернер за вчорашньою вечерею говорив Амонові про те, які великі можливості відкриває Плашув перед молодими офіцерами — перед ними обома.

Шернер почав зустріч із розмови про людей на фабриках. Він гордо просторікував про «концентрацію праці», немовби то був великий економічний принцип, щойно винайдений функціонерами СС. У вас уся робота буде прямо на місці, наголошував він. Увесь поточний ремонт і технічне обслуговування фабрик вам не коштуватиме і гроша, не буде й орендної плати. І всі панове запрошуються подивитися місце майбутніх цехів у Плашуві сьогодні ж по обіді.

Відрекомендували нового коменданта. Він сказав, що йому надзвичайно приємно мати справу з оцими діловими людьми, чий вагомий внесок у підтримку фронту широко відомий.

Амон показав на мапі табору місце, виділене під фабрики. Поряд стояв чоловічий табір; жінки, з невимушеною милою усмішкою сказав він, матимуть пройти до цехів трохи далі, сто-двісті метрів під гору. Він запевнив шановне панство, що його головне завдання — стежити, щоб табір працював злагоджено, тож він не бажає втручатись у внутрішню політику кожної фабрики чи якось змінювати ту автономію керування ними, яку господарі мали в Кракові. Його інструкції, як міг підтвердити гер Шернер, недвозначно забороняли йому таке втручання. Але оберштурмфюрер коректно вказав на взаємну вигоду перенесення промисловості в табір. Господарі фабрик не матимуть платити за вищеназване, а він, комендант, не буде зобов’язаний надавати охорону для супроводу в’язнів до міста й назад. Вони ж мають розуміти, як негативно довгий похід і ворожість поляків стосовно колони євреїв може зменшити цінність працівників.

Говорячи, комендант Ґьот поглядав на Мадріча й Шиндлера — цих двох він особливо бажав прибрати до рук. Він знав, що вже може покладатися на знання й поради Боша. Але в гера Шиндлера, наприклад, був зброярський відділ, і то на стадії розробки. З іншого боку, коли вже його перенести до Плашува, то він надасть табору великої ваги в очах Інспекції з озброєння.

Гер Мадріч слухав, задумливо нахмурившись, а гер Шиндлер дивився на Ґьота напівусміхнено, з виглядом людини, яка не налаштована протестувати. Комендант Ґьот інстинктивно відчував навіть до того, як скінчив свою промову, що Мадріча доцільно перетягти до себе, а Шиндлер відмовиться. Важко було точно сказати, хто мав потужніші батьківські почуття щодо своїх працівників-євреїв: чи то Мадріч, готовий піти зі своїми в табір, чи то Шиндлер, який бажав утримати своїх робітників на «Емалії».

Оскар Шиндлер, з тим самим виразом скупої зговірливості на лиці, пішов з усіма дивитися майбутній табір. Плашув уже був схожий на табір — щойно погода покращиться, можна буде зібрати бараки; коли земля підтане, з’явиться можливість вирити ями під нужники і стовпи. Польська будівельна компанія встановила кількакілометрову загорожу по периметру. Вишки на товстих опорах стояли понад обрієм до самого Кракова, а також на вході в долину з боку вулиці Велицької, на далекому краї табору, і вгорі на східному пагорбі, де група офіційних осіб під австрійським фортом на пагорбі дивилася на масштабні роботи над новим витвором. Оскар помітив, як жінки тягли брудні рейки в бік залізниці, склавши на них, як на ноші, важкі частини майбутніх бараків. Унизу, з найнижчої точки долини і по всьому дальшому схилу, стояли бараки на терасах, зібрані в’язнями-чоловіками, котрі будували, працюючи руками й молотками, так енергійно, що з відстані здавалося, ніби вони виконують цю роботу охоче.

На найкращій, найрівнішій ділянці землі, яку бачила внизу делегація, вже стояли кілька довгих дерев’яних споруд, призначених для виробництва. Цементну підлогу можна буде почати заливати, коли буде потрібно встановити великі машини. Перенесенням всього обладнання заводів займеться СС. Дорога, що обслуговувала цю зону, треба визнати, мало чим відрізнялася від сільського шляху, але адміністрація вже звернулася до інженерної фірми Клуґа з тим, щоб вони зробили центральну вулицю табору, а Східна залізниця пообіцяла зробити спеціальну гілку до брами табору, до каменоломні он там праворуч. Вапняк із каменоломень і могильні плити, про які Ґьот казав, що вони «сплюндровані поляками», будуть перетворені на бруківку для внутрішніх доріг. Шановному панству не треба хвилюватися щодо доріг, казав Ґьот, адже він має серйозний намір утримувати постійно сильну команду з видобування каменю й брукування доріг.

Невеличку колію прокладено для вагонеток із камінням. Вона починалася з-за будівлі адміністрації і великих кам’яних бараків, побудованих для есесівців та українського гарнізону. Вагонетки з камінням, по шість тонн кожна, пересували жінки групами по тридцять п’ять — сорок осіб; вони тягли за троси по обидва боки вагонетки, щоб компенсувати нерівність колії. Якщо котрась із них перечіпалась і падала, то на неї наступали або ж вона відкочувалася вбік з дороги, бо в команд був власний ритм і жодна окрема людина не могла його порушити. Споглядаючи цю таємну єгипетську працю, Оскар відчув напад нудоти; таке млосне поколювання в усьому тілі в нього було тоді, на пагорбі над вулицею Кракуса. Ґьот тоді вважав, що ділові люди — цілком надійні глядачі для таких сцен, що вони є його духовними братами. Його ця дика праця внизу жодним чином не знічувала. Як тоді, на вулиці Кракуса, перед Оскаром постало питання: чого взагалі можуть соромитися есесівці? Чого може соромитись Амон?

Енергія будівельників бараків, навіть для такого обізнаного спостерігача, як Оскар, оманливо скидалася на намагання чоловіків побудувати дах над головою для своїх жінок. Але, хоча Оскар цього ще не знав, того ранку Амон влаштував показовий розстріл на очах у цих людей, тож тепер вони мали повне уявлення про умови своєї праці. Після ранкової зустрічі з інженерами Амон прогулювався Єрусалимською і дійшов до бараків СС, де роботами керував відмінний старший сержант, якого невдовзі мали підвищити до офіцера, — Альберт Гуяр. Гуяр підійшов до Амона стройовим кроком і доповів про стан справ.

— Частина фундаментів бараку обвалилася, — повідомив, почервонівши, Гуяр.

Водночас Амон побачив молоду жінку, яка ходила навколо недобудови, розмовляла з групами будівельників, спрямовувала їх, давала вказівки.

— Це хто така? — спитав він Гуяра.

— В’язень Діана Райтер, — відповів Гуяр, — інженер-архітектор, їй доручили проектування бараків. Вона сказала, що котловани було неправильно вирито, і вимагає, щоб усе каміння й цемент розкопали й почали будувати все з нуля.

Подивившись на обличчя Гуяра, Ґьот зрозумів, що той мав гарячу суперечку з жінкою. По суті, Гуяр закінчив тим, що став кричати на неї: «Ти тут бараки будуєш, а не гребучий готель “Європа”!»

Тепер Амон злегка посміхнувся до Гуяра. «Ми не будемо сперечатися з цими людьми», — немовби пообіцяв він. Наказав привести її.

Дивлячись на її ходу, Амон уже міг уявити собі ту фальшиву елегантність, яку їй прищепили заможні батьки, європейські манери, які вони в ній виховали, посилаючи дочку, котру чесні поляки не прийняли б до університету, до Відня чи Мілана по професію, яка мала б дати їй захист. Вона підійшла до нього так, ніби його і її посади об’єднали б їх у боротьбі проти тупого сержанта і неякісної роботи якогось есесівського інженера, який наглядав за риттям котлованів. Вона не знала, що він ненавидів її найдужче як людину, яка вважає — навіть попри очевидність його есесівської форми, попри те, що саме тут будується, — ніби її національність не помітна.

— Ви посперечалися з обершарфюрером Гуяром, — сказав Ґьот, немовби констатуючи факт.

Діана рішуче кивнула: мовляв, гер комендант її зрозуміє, незважаючи на те, чого не розуміє цей ідіот Гуяр.

— Усі котловани з цього боку необхідно вирити заново, — енергійно сказала вона.