Розділ 16

Врешті вони не стали перевіряти його роботу. Пані Дреснер зі свого сховку почула, як вони йдуть по сходах, як хряскають дверми на другому поверсі, відчиняючи їх, як тупочуть їхні чоботи. Вона почула гучний, незадоволений голос приятельки: «…Ну звичайно, я маю дозвіл! Я ж працюю на кухні гестапо, я всіх там знаю…» Почула, як вони повели вниз когось із другого поверху — не одну людину: подружжя чи, може, сім’ю. «Викуп за мене», — подумає вона потім. Немолодий чоловічий голос, в якому відчувався бронхіт, говорив: «Але, панове, можна ж одяг узяти?» — таким тоном, як питають у носія на вокзалі про час відправлення поїздів. Есесівець польською відповів: «Не треба. Там усе видадуть».

Голоси віддалилися. Пані Дреснер почекала. Другої хвилі не було. Буде завтра чи післязавтра. Тепер вони отак ходитимуть і ходитимуть, проріджуватимуть гетто. Те, що в червні здавалося вершиною страхіття, в жовтні уже стало ледь не буденністю. І хоч як вона була вдячна тому молодому поліцаєві, але, йдучи нагору по Данку, усвідомлювала, що, коли вбивство є настільки повсякденним, систематичним, поставленим на конвеєр, як нині в Кракові, навряд чи можна тихим героїзмом відвести шаленство цієї системи. Більш ортодоксальні мешканці гетто жили за гаслом: «І година життя — все одно життя». Хлопець із ОД подарував їй таку годину. Вона знала, що більшого їй ніхто не зможе подарувати.

Приятелька нагорі була трохи знічена.

— Хай дівчинка приходить коли хоче, — сказала вона. Мовляв, ні, я вас не пустила не з боягузтва, просто такий принцип. І той принцип лишається. Вас не зможу сховати, а дочку — будь ласка.

Пані Дреснер не стала сперечатися: вона відчувала, що впертість цієї жінки — частина того самого рівняння, яке щойно врятувало її в під’їзді. Вона подякувала жінці. Данці ще може стати в пригоді її гостинність.

Тож, з огляду на своє міцне здоров’я і молодший за паспортні сорок чотири роки вигляд, пані Дреснер хотіла спробувати створити собі на цьому економічну базу для виживання: її сил може потребувати Інспекція з озброєння чи ще якась військова промисловість. Вона була не дуже певна цього. У ці дні кожен, хто мав хоч краплю глузду, розумів, що, на думку СС, смерть соціально неприйнятного єврея переважує будь-яку цінність, яку він може становити як робоча сила. І поставали питання. Хто врятує Юду Дреснера, відповідального за закупівлі на фабриці? Хто врятує Янека Дреснера, автомеханіка в гаражі вермахту? Хто врятує Данку Дреснер, прибиральницю на базі Люфтваффе, того ранку, коли СС урешті надумає не зважати на їхню економічну цінність?

У той час, коли поліцай з ОД виручав пані Дреснер у під’їзді будинку на Домбровського, молоді сіоністи з Halutz і ŻOB готували більш суттєвий акт спротиву. Вони добули собі форму Ваффен-СС і разом із нею — можливість ходити до зарезервованого для СС ресторану «Циганерія» на площі Святого Духа навпроти театру Словацького. У «Циганерії» вони заклали бомбу, так що столи вилетіли через дах, сімох есесівців розірвало на шматки, а ще сорок було поранено.

Коли Оскар почув про теракт, він подумав, що міг би й сам там опинитись, обробляючи яку-небудь поважну особу.

Шимон і Ґуста Дранґери та їхні товариші вирішили подолати прадавній пацифізм гетто й піти на абсолютний бунт. Вони замінували есесівський кінотеатр «Баґателла» на Кармелітській вулиці. У темряві залу Лені Ріфеншталь з миготливого екрана обіцяла ласку німецької жінки далекому від дому воякові, втомленому війною за націю в дикому гетто на дедалі небезпечніших вулицях польського Кракова, — і наступної секунди все накрив жовтий спалах.

За кілька місяців ŻOB потопить патрульні катери на Віслі, закладе бомби в різних військових гаражах по всьому місту, підготує дозволи на вільне пересування для тих, кому їх не видають, потай переправить паспортні фотографії до центрів, де їх вклеюватимуть до підробних арійських документів, скине з рейок елегантний суто арійський потяг, що ходив між Краковом і Бохнею, поширюватиме підпільні газети. Вони влаштують так, що два головні лейтенанти шефа ОД Спіри — Шпіц і Форстер — самі потраплять до засідки гестапо, у дусі старої студентської штуки. Один член підпілля, видаючи себе за інформатора, призначить цим двом поліцаям зустріч за межами Кракова. Водночас інший буцімто інформатор скаже гестапівцям, що двох очільників єврейського партизанського руху можна знайти в особливому місці зустрічі. І Шпіца, і Форстера застрелять при спробі втечі від гестапо.

Але все ж стиль опору мешканців гетто залишився таким самим, як і в Артура Розенцвейга, який, коли від нього в червні стали вимагати тисячного списку на депортацію, почав його з себе, дружини й дочки.

Тим часом на Заблочі, на задньому дворі «Емалії», пан Єрет і пан Шиндлер планували опір на свій взірець, проектуючи нові бараки.