Розділ «Епілог Нагода»

— Вволь моє бажання, — наполіг він.

Його очі розтопили всю мою злість. З ним неможливо сперечатися, він використовує нечесні прийоми. Я жалюгідно відступила.

— Гаразд, — закопилила я губки, не здатна обпалити його таким нищівним поглядом, як хотілося б. — Я піду й мовчатиму. Але ти побачиш. Щось зі мною давненько нічого не траплялося. Точно, я зламаю другу ногу. Ти поглянь на цей черевичок! Це смертельна пастка! — простягнула я на доказ здорову ногу.

— М-м-м, — Едвард витріщався на неї довше ніж потрібно. — Нагадай мені сьогодні ввечері подякувати Алісі.

— Там буде Аліса? — на душі трохи полегшало.

— З Джаспером, і Еммет з… Розалією, — докинув він.

Почуття заспокоєння зникло. У наших стосунках із Розалією прогрес був нульовий, хоча я чудово знаходила спільну мову з її нібито чоловіком. Еммету подобалося, коли я вешталася поруч, — він вважав мої ексцентричні людські реакції надзвичайно кумедними, чи, можливо, його веселило, як я постійно гепалася на землю. Розалія поводилася так, наче мене не існує… Потрусивши головою, щоб змінити курс, у якому помандрували думки, я подумала про дещо інше.

— Чарлі до цього причетний? — раптом запідозрила я.

— Звичайно, — вишкірився Едвард, хихотнув. — Утім, Тайлер, зрозуміло, ні.

Я заскреготіла зубами. Не можу уявити, як Тайлерові спала на думку така маячня. В школі, де Чарлі не міг диктувати нам умови, ми з Едвардом не розлучалися ні на мить — за винятком рідкісних сонячних днів.

Ми приїхали до школи; на стоянці неможливо було не помітити шикарного червоного авта Розалії з відкидним верхом. Хмари сьогодні були тоненькі, десь далеко на заході неба крізь їхнє полотно пробивалося кілька смужок сонячного світла.

Едвард вийшов із машини й обійшов навколо неї, щоб відчинити пасажирські двері. Простягнув мені руку.

Я вперто заклякла на місці, склавши руки, глибоко всередині задоволена собою. На стоянці було повно народу у вечірньому вбранні: свідків. Едварду не вдасться силою витягнути мене з машини, як він міг би зробити, коли б тут не було ні душі.

Він зітхнув.

— Коли тебе хочуть убити, ти смілива як лев, та коли хтось згадує про танці… — похитав він головою.

Я хапнула ротом повітря. Танцювати!..

— Белло, я не дозволю нічому з тобою трапитися. Навіть не дозволю тобі скалічитись. Я не залишу тебе ні на мить, обіцяю.

Обмізкувавши перспективу, я відчулася набагато краще. Едвард зрозумів це з мого обличчя.

— Ось так, — ніжно сказав він, — усе не так погано.

Він нахилився, обвив мою талію рукою. Я взяла другу руку й дозволила вийняти мене з машини.