Розділ «Епілог Нагода»

— Не думаю. До того ж у мене орлиний зір.

Ми танцювали, мої ступні стояли на його, він пригортав мене до себе.

— Ти збираєшся пояснити, чому ми тут? — поцікавилась я. Він спантеличено поглянув на мене згори вниз, я багатозначно втупилася у гофрований папір.

На мить Едвард поринув у роздуми, тоді змінив напрямок, ми покружляли крізь натовп до чорного ходу спортзалу. Краєчком ока я помітила Майка з Джесикою, вони танцювали й зацікавлено витріщалися на мене. Джесика помахала рукою, я швидко всміхнулася їй. Побачила Анжелу, що сяяла від щастя у обіймах невисокого Бена Чині; вона не відривала погляду від його очей, що були на голову нижче за її. Лі була з Самантою; Лорен, що пильно дивилася на нас, з Конором, — я впізнавала кожне обличчя, що пролітало повз мене. Потім ми вийшли надвір під холодне тьмяне світло помираючого сонця.

Щойно ми опинилися на самоті, Едвард схопив мене на руки й поніс темними спортмайданчиками. Зупинився біля лавочки під суничними деревами. Сів на неї, ніжно притиснувши мене до грудей. Уже зійшов місяць, видимий навіть крізь тоненькі хмари, у його блідому світлі від Едвардового обличчя розливалося біле сяйво. Рот був напружений, в очах причаїлася стурбованість.

— Отже, причина? — м’яко натякнула я. Едвард проігнорував мене, задивившись угору, на місяць.

— Знову сутінки, — прошепотів він. — Новий кінець. І найпрекрасніший день мусить закінчитися. Як завжди.

— Деякі речі можуть тривати вічно, — пробурмотіла я крізь зуби, відразу напружившись.

Едвард зітхнув.

— Я привів тебе на учнівський бал, — повільно сказав він, нарешті відповідаючи на запитання, — тому що не хочу, аби ти щось пропускала. Не хочу, щоб моя присутність позбавляла тебе бодай чогось, коли я можу цьому зарадити. Я хочу, щоб ти була людиною. Хочу, щоб твоє життя йшло так, як мало б, як ішло б, якби я помер у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому.

Його слова змусили мене здригнутися, я розлючено похитала головою.

— В якому б чудернацькому паралельному вимірі пішла б я на учнівський бал із власної волі? Не був би ти в тисячу разів дужчим за мене, тобі б це так не минулося.

Він на мить посміхнувся, та очі залишилися серйозними.

— Це було не так і погано, сама казала.

— Тому що я була з тобою.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки, він дивився на місяць, я дивилася на нього. Хотіла б я знайти спосіб пояснити йому, наскільки байдуже мені нормальне людське життя!

— Розкажеш мені дещо? — запитав Едвард, поглянувши на мене зверху вниз із ледь помітною посмішкою на вустах.

— Як завжди.

— Просто пообіцяй, що розповіси, — наполіг він, вишкірившись.

Я знала, що майже відразу пошкодую.