Розділ 17 Гра

Я пішла до вітальні, одягнула куртку. Вони попрямували за мною.

— Не повертайся дуже пізно, Білко.

— Не хвилюйтеся, Чарлі. Я привезу її додому рано, — пообіцяв Едвард.

— Ти потурбуєшся про мою маленьку, добре? Я застогнала, вони не звернули на мене уваги.

— Обіцяю вам, сер, зі мною вона буде в безпеці. Чарлі не міг сумніватися в Едвардових словах — щирість бриніла в кожному слові.

Я почимчикувала надвір. Обидва розсміялися, Едвард пішов слідом.

Я завмерла на ґанку як укопана. Біля пікапа стояв джип, справжній монстр, з колесами мені по пояс. Над передніми та задніми фарами металеві ґратки, чотири великі протитуманні фари прилаштовані до захисного брусу, дах блискучого червоного кольору.

Чарлі тихо присвиснув.

— Не забудьте про паски безпеки, — вичавив він.

Едвард підійшов до пасажирських дверей і відчинив їх. Вимірявши на око відстань до сидіння, я приготувалася стрибати. Він зітхнув, підняв мене однією рукою і посадив на місце. Сподіваюся, Чарлі не помітив.

Поки Едвард нормальним людським кроком ішов до водійських дверей, я намагалася застебнути пасок безпеки. Пряжок виявилося забагато.

— Що це таке? — запитала я, коли він відчинив двері.

— Додаткові ремені бездоріжника.

— О.

Я намагалася виявити, куди вставляти яку пряжку, виходило не дуже. Він зітхнув і потягнувся, щоб допомогти мені. На щастя, дощ періщив як із відра, Чарлі на ґанку здавався розмитою фігурою. Значить, він не бачив, як Едвардові пальці повільно блукали по моїй шиї, погладжували ключиці. Я залишила марні спроби допомогти йому і зосередилася на нормалізації власного дихання.

Едвард повернув ключ, джип із ревом прокинувся до життя. Ми помчали.

— У тебе дуже… м-м-м… великий джип.

— Це Емметів. Я подумав, ти не захочеш бігти всю дорогу.

— Де ви тримаєте цього монстра?

— Переробили одну з прибудов під гараж.