Розділ 17 Гра

— М-м-м… — замислився він, хутко звільнивши мене. — Здається, доведеться вплинути на твою пам’ять.

Перш ніж я встигла якось відреагувати, він витягнув мене з джипа і поставив на землю. Вряди-годи пролітала поодинока крапля дощу, Аліса мала рацію.

— Вплинути на мою пам’ять? — нервово перепитала я.

— Щось таке, — він уважно, напружено спостерігав за мною, та в глибині очей стрибали жартівливі бісики. Поклав руки на джип обабіч моєї голови і нахилився вперед, змушуючи мене втиснутися назад у двері. Нахилився ближче, його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. Тікати було нікуди.

— Ну, — аромат Едвардового дихання завдав невиправної шкоди моєму процесу думання, — що саме тебе непокоїть?

— Я можу вдаритися в дерево, — ледве не задихнулась я, — і загинути. А ще мене знудить.

Він зусиллям волі притамував посмішку. Нахилив голову, ніжно торкнувся холодними губами западинки на кінці шиї.

— Ти досі хвилюєшся? — прошепотів він у мою шкіру.

— Так, — намагалась я зосередитись. — Я вдарюся в дерево. Мене знудить.

Ніс прокреслив лінію вгору по горлу до початку підборіддя. Холодне дихання ледь лоскотало шкіру.

— А тепер? — прошепотіли губи біля підборіддя.

— Дерева, — видихнула я. — Нудота.

Він підвів обличчя, щоб поцілувати повіки.

— Белло, ти серйозно думаєш, що я вріжуся в дерево?

— Ти — ні, а я — можливо, — голосу бракувало впевненості. Едвард відчув запах легкої перемоги.

Він повільно цілував щоку, зупинившись біля краєчка вуст.

— Я дозволив би дереву вдарити тебе? — його вуста ось-ось діткнуться моєї тремтячої нижньої губи.

— Ні, — видихнула я. Знала, що у моєму бездоганному захисті ще є козирі, та не могла наразі їх пригадати.

— От бачиш, — сказав Едвард, його губи мандрували моїми, — боятися нічого, правда?

— Так, — здалась я.