— Ти не хочеш пристебнутися? Едвард недовірливо зиркнув на мене. Тут до мене нарешті дійшло.
— Бігти всю дорогу? Тобто ми все одно бігтимемо якусь частину? — мій голос мимоволі підвищився.
Він вишкірився.
— Ти не бігтимеш.
— Мене знудить.
— Заплющиш очі — й усе буде добре.
Я прикусила язика, воюючи з панікою.
Едвард нахилився, щоб поцілувати мене у маківку, потім застогнав. Я збентежено поглянула на нього.
— Ти так чудово пахнеш під дощем, — пояснив він.
— Чудово в хорошому чи в поганому розумінні? — сторожко поцікавилась я.
Він зітхнув.
— І так, і так.
Не знаю, як він орієнтувався у пітьмі й суцільній стіні дощу, та якимось чином він знайшов відгалуження дороги, що більше нагадувало гірську стежку. Тривалий час розмовляти було неможливо, я без кінця стрибала вгору-вниз, як відбійний молоток. Едвард, схоже, насолоджувався поїздкою, широка усмішка не сходила з вуст.
Ми дісталися кінця дороги, дерева зеленими стінами оточили джип із трьох боків. Дощ перейшов у мжичку, що зменшувалася з кожною секундою, у просвіті між хмарами проглядало небо.
— Вибач, Белло, далі доведеться йти пішки.
— Знаєш що? Я краще почекаю тут.
— Де поділася твоя мужність? Сьогодні вранці ти була надзвичайною.
— Я ще не забула минулого разу. (Невже це було тільки вчора?)
За мить Едвард опинився біля моїх дверей і почав мене відстібати.
— Я сама впораюся, ти йди вперед, — запротестувала я.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сутінки» автора Стефені Маєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 17 Гра“ на сторінці 10. Приємного читання.