Розділ 15 Каллени

— Де Аліса і Джаспер? — запитав Едвард, та відповіді не отримав — вони самі з’явилися згори на широких сходах.

— Привіт, Едварде! — екзальтовано загукала Аліса. Вона помчала сходами вниз, чорнокоса білошкіра блискавка, і різко, але граційно завмерла просто перед моїм носом. Карлайл та Есме метнули на неї застережливі погляди, але мені сподобалася її поведінка. Природна — для неї принаймні.

— Привіт, Белло! — сказала Аліса і нахилилася вперед, щоб поцілувати мене в щоку. Якщо раніше Карлайл з Есме виглядали як втілення обережності, то тепер вони ледве не втратили дар мови. Судячи з їхніх очей, вони були вражені, мене ж неймовірно потішило, що Аліса, здається, повністю схвалює мене. Я здивовано відчула, як поряд заціпенів Едвард. Я зиркнула на нього, та його вираз був не промовистіший за камінь.

— Ти так приємно пахнеш, я не помічала раніше, — зауважила Аліса, змусивши мене ще більше зніяковіти.

Схоже, інші не знали, що сказати. Потім униз спустився Джаспер — високий, схожий на лева. По моєму тілу розлилася легкість, я раптом почулася затишно, незважаючи на те, де я перебувала. Едвард пильно поглянув на Джаспера, одна брова злетіла вгору, — я пригадала, який саме дар у наймолодшого брата.

— Здрастуй, Белло! — сказав Джаспер. Він тримався на відстані, не подав руки, та поруч із ним неможливо було почуватися ніяково.

— Здрастуй, Джаспере! — сором’язливо всміхнулась я йому, всміхнулася всім. — Дуже приємно познайомитися з вами всіма. У вас надзвичайно красивий будинок, — додала я традиційну фразу.

— Дякую, — сказала Есме. — Ми щиро раді, що ти завітала до нас, — у її голосі забриніло почуття, я збагнула, що вона вважає мене хороброю.

Ще я зрозуміла, що Розалія та Еммет навряд чи вийдуть, і пригадала, як Едвард занадто безпосередньо заперечив моє припущення, що його родина не схвалює мене.

Від роздумів мене відірвав Карлайл; він не зводив пильного погляду з Едварда, на обличчі застиг напружений вираз. Краєчком ока я помітила, як Едвард кивнув.

Я відвела погляд убік, намагаючись бути ввічливою. Очі знову помандрували до прекрасного інструмента на підвищенні біля дверей. Мені раптом пригадалася дитяча мрія виграти у лотерею і купити для мами красиве фортепіано. Вона не бозна-який піаніст, грає для себе на старенькому піаніно, яке ми й придбали не новим, та я любила спостерігати за її грою. Щаслива, заглиблена у себе — у такі миті вона здавалася новою загадковою людиною, чимось більшим за «ма», яку я звикла сприймати як належне. Звичайно, вона змушувала мене брати уроки, але, як більшість дітей, я скиглила, доки мені не дозволили покинути це діло.

Есме зауважила мою цікавість.

— Ти граєш? — запитала вона, поводячи підборіддям у бік фортепіано.

Я похитала головою.

— Ні. Та воно таке гарне. Ваше?

— Ні! — засміялася вона. — Хіба Едвард не розповідав тобі, що він — чудовий музикант?

— Ні! — я блимнула примруженими очима на його зненацька невинний вираз. — Гадаю, я мала б здогадатися.

Тонкі брови Есме здивовано злетіли вгору.

— Едвард уміє робити все, правильно? — пояснила я. Джаспер тихо захихотів, Есме докірливо поглянула на Едварда.

— Сподіваюся, ти не хизувався. Це нечемно, — сердито сказала вона.