Розділ 15 Каллени

Не знаю, чого я очікувала, та точно не цього. Будинок мав довершений, величний вигляд, напевно, йому років сто, не менше. Пофарбований у м’який, неяскравий білий колір, усі три поверхи високі, прямокутні, пропорційні. Вікна та двері здавалися або частиною оригінальної будівлі або ж чудовою реставрацією. Крім пікапа, машин поблизу не спостерігалося. Неподалік чувся шепіт річки, захованої у темному царстві лісу.

— Ого!

— Подобається? — усміхнувся Едвард.

— Будинок… має своєрідний шарм. Він смикнув за кінчик мого хвостика, захихотів.

— То як, ти готова? — запитав він, відчиняючи двері.

— Куди там. Пішли вже, — я спробувала засміятися, та сміх застрягнув десь у горлі. Я нервово пригладила волосся.

— Маєш чарівний вигляд.

Едвард без особливих роздумів невимушено взяв мене за руку. Ми пішли до веранди крізь глибокі сутінки. Я знала, що він відчуває моє напруження, його великий палець заспокійливо виводив кружечки на зовнішньому боці моєї долоні.

Едвард відчинив для мене двері.

Неочікуваний інтер’єр будинку здивував мене навіть більше, ніж вигляд зовні. Дуже яскраво, багато простору і повітря. Мабуть, спочатку тут було декілька кімнат, але на більшій частині першого поверху стіни знесли, щоб створити одну простору залу. Зовнішню задню стіну, що виходила на південь, повністю замінили на нову скляну, вкритий тінню від кедрів газон простягався, відкритий погляду, аж до широкої річки. У західній частині кімнати домінували масивні гвинтові кручені сходи. Стіни, висока балкова стеля, дерев’яна підлога й густі килими демонстрували багатство відтінків білого кольору.

Одразу зліва від дверей, на підвищенні біля грандіозного фортепіано, чекали на нас Едвардові батьки.

Звичайно, я раніше бачила лікаря Каллена, та його молодість і неперевершена врода щоразу вражали до глибини душі. Поруч із ним стояла Есме, вирішила я, єдина не знайома мені представниця родини. Бліді прегарні риси обличчя, як і в решти. Щось у трикутному обличчі, у м’якому хвилястому волоссі карамельного кольору нагадувало інженю[14] епохи німого кіно. Невисока, тендітна, вона, втім, мала менш загострені риси, ніж решта. Обоє були вдягнені у звичайний світлий одяг у тон до інтер’єру будинку. Вони привітно усміхалися, але не рушили з місця, щоб наблизитися до нас. Не хочуть налякати, здогадалась я.

— Карлайле, Есме, — перервав Едвардів голос нетривалу тишу, — познайомтеся з Беллою.

— Ласкаво просимо, Белло! — Карлайл підійшов до мене обережним, розміреним кроком. Невпевнено простягнув руку, я зробила крок назустріч і потиснула її.

— Приємно знову зустрітися, лікарю Каллен.

— Будь ласка, називай мене Карлайлом.

— Карлайле, — всміхнулась я йому, дивуючись із власної раптової впевненості. Відчула, як Едварду полегшало на душі.

Есме всміхнулася, підійшла, взяла мою простягнену руку. Її холодний кам’яний потиск виправдав мої очікування.

— Дуже приємно познайомитися, — щиро сказала вона.

— Спасибі. Я теж дуже рада знайомству з вами. Так і було. Це наче зустріти живого персонажа з казки — Білосніжку, наприклад.