Розділ 9 Теорія

— Чому не покликати на допомогу?

— На все свій час. Він похитав головою.

— Ти права — захищаючи твоє життя, я дійсно втручаюсь у неминуче.

Я зітхнула. Ми скинули швидкість, заїжджаючи у місто. Домчали за двадцять хвилин.

— Ми побачимося завтра? — вимогливо поцікавилась я.

— Так, мені теж треба здати твір, — посміхнувся він. — Я займу для тебе місце на ланчі.

Яке безглуздя: після всього, пережитого сьогодні, від дріб’язкової обіцянки затремтіли коліна і відібрало мову!

Ми зупинилися перед будинком Чарлі. Всередині горіло світло, стояв на місці пікап — перед моїми очима постала до болю звична картина. Здається, я прокидаюся зі сну. Едвард заглушив двигун, та я заклякла на сидінні.

— Ти обіцяєш, що нікуди не зникнеш завтра?

— Обіцяю.

Я на хвильку замислилась, потім кивнула і зняла куртку, востаннє вдихнувши її запах.

— Залиш, свою отримаєш тільки завтра, — нагадав він. Я вручила куртку йому.

— Візьми. Не хочу нічого пояснювати Чарлі.

— Тоді добре, — вишкірився він.

Я взялася за ручку, вагаючись, прагнучи якнайдалі відстрочити момент прощання.

— Белло? — зупинив мене він іншим, серйозним, але водночас і нерішучим тоном.

— Так? — занадто поспішно обернулась я.

— Пообіцяєш одну річ?

— Звичайно, — бовкнула я, відразу пошкодувавши про цю беззастережну згоду. Що коли Едвард попросить триматися від нього якнайдалі? Такої обіцянки я дотриматися просто не зможу.

— Не гуляй лісом сама. Я витріщилася на нього, як баран на нові ворота.