Розділ «5»

Пані Марія звернулася до нас:

— Я покажу вам чудовий екземпляр американської туї! Сама посадила.

Йшлося про те, аби не перешкоджати Гені та Вацлавові. Ми оглядали тую, коли раптом з боку стодоли з'явився наймит, він біг, подаючи нам якісь знаки. Іполіт швидко рушив йому назустріч — що таке? — німці приїхали з Опатова… І справді, було видно людей перед стайнею, тож Іполіт, ураз розчервонівшись, прискорив ходу, за ним — дружина, за ними — Фридерик, який, мабуть, думав, що зможе прислужитися знанням німецької. Мені хотілося, наскільки це буде можливо, не брати у цьому участі, гнітила сама думка про німців — неуникних, страхітливих. От халепа… Я вернувся до будинку.

Будинок — порожній, анфілада кімнат за відсутності людей вражала ще більше… Я чекав наслідків візиту німців, що відбувався, не знати як, десь перед стайнею… але це чекання поволі обернулося на чекання Гені з Вацлавом, що зникли за поворотом стежки… І нарешті в порожньому будинку в голові мені сяйнуло: Фридерик. Де був Фридерик? Що робив? Був з німцями. Чи справді з німцями? А що, коли його треба шукати деінде — понад ставом, там, де ми залишили нашу дівчину?.. Він там! Він мусив там бути! Він повернувся туди, щоб підглядати! Але що він, у такому разі, бачив? Мене охопила заздрість. Порожнеча будинку випихала мене з нього — я побіг ніби до стайні, де були німці, але звернув у бік ставу, тоді через зарості, уздовж рову, в якому гидко плюскали жирні жаби. Обійшовши став, я побачив їх — Вацлава й Геню, — вони сидіти на лавці, у самому кінці саду, навпроти луки. Вже смеркало, було майже темно, волого. Де ж Фридерик? Адже його не могло тут не бути. Я не помилився — там, у пітьмі поміж вербами, стояв він на посту за кущем і підглядав. Я не вагався ані хвилини, тихесенько прокрався до нього й став поруч, — він навіть не здригнувся, і я знерухомів теж, а мій виступ у ролі глядача був неначе проголошенням того, що я — його спільник! На лавці вимальовувалися їхні обриси, вони, напевно, про щось шепотіли, але нічого не можна було почути.

Це була зрада, її підла зрада, он вона тулиться до адвоката, тоді як хлопця, якому повинна бути вірною, ніби взагалі не було… Це засмутило мене так, наче в моєму світі, зараженому розкладом, конанням, сумом, огидою, була втрачена остання можливість краси… От нікчема! Чи він хоча б обійняв її? Чи тримав за руку? Яке це було відразне й ненависне місце для її рук — його долоні! Та раптом я відчув — як це буває уві сні, — що ось-ось настане одкровення, і, оглянувшись, помітив щось… дивовижне.

Фридерик був не сам — поруч з ним, за кілька кроків, майже захований у заростях, маячив Кароль.

Кароль — тут? Поруч з Фридериком? Але яким чудом Фридерик привів його сюди? Під яким приводом? І все-таки він був тут, і я знав, що він тут задля Фридерика, а не задля неї: він зацікавився не тим, що діється на лавці, його привабила присутність Фридерика. Це виглядало водночас і темним, і витонченим, і я не був певен, чи зможу це пояснити словами… Я мав таке враження, що (хлопець) з’явився тільки для того, аби дужче розгарячити… щоб сильніше заграло… щоб нам стало болячіше. Імовірно, ще, коли той, старший чоловік, вражений зрадою дівчини, став тут підглядати, то юнак, безумно виринувши з гущавини, став поруч, не мовлячи ані слова. Це було дико й сміливо! Але все заслонив морок, — ми були майже невидимі, — а також тиша, ніхто не міг вимовити й звука. Тому яскравість факту тонула в небутті ночі й мовчання. Варто додати, що дії (хлопця) немовби згладжували, виправдовували все, за легкість і тендітність відпускалися йому гріхи. Він, такий (молодий) і симпатичний, міг, власне, приєднатися до будь-кого… (колись я поясню сенс цих думок)… Й раптом він пішов геть так само легко, як і з’явився.

Але його делікатне приєднання призвело до того, що лавку неначе прошило током! Це злісне, це нечуване приєднання (хлопця) до нас у той час, як (дівчина) зрадила його! Усі ситуації на світі — це якісь шифри. Стосунки людей і взагалі явищ бувають просто незбагненні. Так і цю ситуацію — таку промовисту — не можна було до кінця збагнути, розшифрувати. Як би там не було, але світ від того наче ходором заходив…

Раптом з боку стайні пролунав постріл. Ми кинулися навпростець усі разом — байдуже, хто з ким. Вацлав біг поруч зі мною, Геня — поруч з Фридериком. Фридерик, який у критичні моменти ставав діяльним і розсудливим, звернув за стодолу, а ми — за ним. І побачили: нічого страшного. Якийсь німець, під газом, розважався — стріляв з рушниці по голубах. Потім вони посідали до автомобіля, махаючи на прощання руками, й поїхали. Іполіт злісно зиркнув на нас:

— Облиште мене.

Цей погляд вирвався з нього, немов крізь відчинену кватирку, але він одразу ж позачиняв у собі всі вікна й двері. І рушив до будинку.

Пізніше, під час вечері, налив усім горілки — червоний, розчулений:

— Ну то що? Вип'ємо за здоров’я Вацека й Гені! Вони вже домовилися!

Фридерик і я висловили найкращі побажання.