Розділ «2»

Це було… Край щоки і смужка шиї… вони належали комусь, хто стояв попереду нас, у натовпі, за кілька кроків…

Ох, я мало не вдавився! То був…

(хлопець)

(хлопець)

А збагнувши, що це тільки хлопець, я почав швидко виходити зі свого екстазу. Зрештою, я його майже не бачив, лише трохи звичайної шкіри — шиї й щоки. Раптом він ворухнувся, і від нього поруху, ледь помітного, мене пронизало несамовите захоплення!

Але ж тільки (хлопець)!

Нічого, тільки (хлопець)!

От халепа! Звичайна шістнадцятирічна шия, підстрижене волосся, звичайна (хлопцева) шкіра, трохи обвітрена, та (молода) постава голови — найзвичайнісінька, — тож невідомо від чого у мене це тремтіння! О, раптом я побачив обрис його носа і вуст, позаяк він повернув обличчя трохи вліво — й нічого особливого, я побачив звичайне обличчя (хлопця) під кутом, звичайнісіньке! Це не був селянин. Учень? Практикант? Звичайне (молоде) обличчя, не заклопотане, трохи вперте, але приязне — з тих, що гризуть олівці, грають у футбол, у більярд, — комірець сорочки був прикритий комірцем піджака, шия засмагла. І все ж серце моє закалатало! Від нього віяло божественністю, і чимось він заворожував, захоплював у безмірній порожнечі цієї ночі, був джерелом тепла й заспокійливого світла. Милість. Чудо незбагненне: чому ця незначність стала такою значущою?

Фридерик? Чи знав про це Фридерик, чи бачив, чи впало це йому також в око?.. Аж ось люди рушили до виходу, з’юрмилися при дверях. І я був з усіма. Переді мною йшла Геня — її спина, її школярська шийка, — вони самі постали переді мною, а вже поставши, геть мною оволоділи — й так доладно пов’язалися з тією шиєю… І раптом я легко, без зусилля збагнув: ця шия й ота шия. Ці дві шиї. Ці шиї були…

Як же це? Що це? Це було так, ніби її (дівчини) шия виривалася і поєднувалася з тією (хлоп'ячою) шиєю; ця шия, немов вхоплена тією шиєю, і сама хапала за шию! Прошу вибачити мені незграбність цих метафор. Трохи незручно говорити про це (крім того, муситиму ж я колись пояснити також, чому беру в дужки слова (хлопець) та (дівчина) — так, це теж потребує витлумачення). Рухи її, поки вона йшла переді мною — у натовпі в жаркій тисняві, — теж якось «відносилися» до нього, були неначе пристрасним додатком до його рухів — тут, поруч, у тому самому натовпі. Чи це так? Чи це не омана? Але раптом я побачив її руку, опущену й притиснуту до тіла в густій юрбі — ця притиснута рука немовби віддавалася довірливо до його рук, через гущавину зліплених тіл. Адже ж все у ній було «для нього»! А він — там, далі — спокійно йдучи разом з натовпом, був водночас до неї спрямований, нею напружений. О, ця непереможна, сліпа, ця байдужа закоханість у себе, ця пристрасть! Ага! Ось чому! — Тепер я вже бачив, у чому секрет, що так захопило мене від першої ж миті!

Ми випірнули з костьолу на площу, залиту сонцем, і натовп розсипався, натомість вони — він та вона — постали перед моїм зором на ввесь зріст. Вона — в світлій блузці, в темно-синій спідниці, з білим комірцем, — стояла збоку, чекаючи на батьків, замикаючи застібку на молитовнику. Він… він підійшов до муру і, піднявшись навшпиньки, зазирав на той бік — незрозуміло, для чого. Чи були вони знайомі? Втім, хоч кожне з них стояло осібно, знову, навіть ще сильніше впадало у вічі, як вони пасували, були створені одне для одного. Я примружився: на майдані біліло, зеленіло, блакитніло, тепліло…

Я примружився. Він — для неї, вона — для нього, хоча й стояли на відстані і зовсім не цікавилися одне одним. І таке сильне було враження, що вуста його були призначені не просто для її вуст, а для всього її тіла, тоді як її тіло було підлеглим йому!

Боюся, що в останньому реченні я зайшов, мабуть, трохи задалеко… Може, слід би просто сказати, що це був винятковий випадок добору… хоча, можливо, не лише статевого? Трапляється часом, що, дивлячись на якусь пару, ми говоримо: ну, ці вже підібралися! Але в даному випадку добір, якщо можна так сказати, виявився ще відчутніший, оскільки не в дорослих… не знаю, чи ясно я висловлююся… однак ця малолітня чуттєвість променіла, як Скарб Природи, власне, тому, що вони були б одне для одного щастям, дорогоцінним і найважливішим! І я на цьому майдані, під оцим сонцем, одурілий, отупілий, не міг збагнути, мені просто не вміщувалося в голові, як же це так, що вони не звертають уваги одне на одного, не тягнуться одне до одного! Вона — окремо, й він — окремо.

Неділя, село, спека, лінива сонність, костьол, ніхто нікуди не квапиться, поутворювалися групки: пані Марія торкається пальцем свого обличчя, неначе перевіряючи якість шкіри: Іполіт розмовляє з управителем із Іканя про контингенти, поруч — Фридерик, ввічливий гість, з руками в кишенях піджака… Ах, ця картинка закрила недавню чорну безодню, в якій так несподівано з'явився яскравий вогник… І лише одне дратувало мене: чи помітив усе це Фридерик? Чи знав він?

Фридерик?

Іполіт запитав управителя:

— А з картоплею? Що робитимемо?

— З півметра можна дати.

Той (хлопець) підходив до нас.

— А це мій Кароль, — мовив управитель і підштовхнув його до Фридерика, який подав руку. Хлопець привітався з усіма. Геня сказала матері: