Розділ «Олександр Гриценко Конструктор «пекельних машин»»

Минав час, надійшов 1956 рік, коли відлуння XX з'їзду прокотилося й Польщею. Після народного вибуху у Познані біля керма влади сталіністів змінили «ліберали», й невдовзі старі друзі Гомбровича — Ярослав Івашкевич, Артур Сандауер — починають «пробивати» у друк книжки донедавна забороненого емігранта, «декадента й здрайці». 1957 року у Польщі знову виходить «Фердидурке», за нею — збірка оповідань «Бакакай». Але роман нової влади з письменником виявився коротким, 1963 року знову починається нагінка в офіційній пресі, знову Гомбровича, перебріхуючи його слова, поливають брудом, а друзі змушені мовчати. Головною мішенню стала «Порнографія». Втім, лайка з-поза «залізної завіси» не зашкодила успіхові книжки в колах європейської інтелектуальної еліти. Про Гомбровича пишуть кращі критики, інтерв'ю з ним з'являються в кращих журналах, його п’єси ставляться у Парижі й Лондоні. Навіть удома, тобто в Аргентіні, звертають увагу на дивака-поляка, котрого раніше не сприймали всерйоз. А Гомбрович і тут вірним собі: в інтерв'ю найбільшій аргентінській газеті «Кларін» він заявлає: «Я завжди розумів, що не можу стати відомим у Аргентіні, бо тут це відбувається лише з породистими бугаями».

Втім, ці слова виявилися своєрідним прощанням з Аргентіною, бо дуже скоро по тому Гомбрович ступив на палубу корабля, яким знову рушив через Атлантику, але — в зворотний бік, до Європи. Пробувши кільканадцять днів у Парижі, письменник вирушає до Західного Берліна, де лишається протягом року, з травня 1963-го по травень 1964-го, як стипендіат Фонду Форда. Це було майже повернення додому — адже від Берліна до польського кордону менш як сто кілометрів, але реакція Гомбровича й цього разу виявилася «не як у людей»: замість відчути приплив сил, він відчув наближення смерті: «… Тоді налетіли на мене (коли я гуляв парком Тірґартен) різні запахи — суміш запахів трав, води, каміння, кори… я не можу навіть сказати, чого ще… так, Польща, це вже було польське, таке саме, як в Малошицях, Бодзехові — дитинство, так-так, те саме, адже це вже недалечко, за межею, та сама природа… яку я покинув чверть століття тому. Смерть. Замкнувся цикл, я повернувся до тих самих запахів, значить — смерть…Чому я не розумів, що для мене Європа стане смертю? Адже для людини я моєму становищі будь-яке наближення до дитинства й молодості повинне бути вбивче…» Цей несподіваний надлом помітили й знайомі письменника, — втім, вони витлумачували його значно прозаїчніше: різка зміна клімату й способу життя, загострення старих хвороб — астми, виразки шлунка, хронічних ангін, та ще й клаустрофобія… Втім, усі стверджують, що тримався Гомбрович добре, терпляче зносив і хвороби, й лікування. Повернувшись із Берліна до Франції, письменник, чиє матеріальне становище значно поліпшилося, розпочав цілком статечне життя — переселився на середземноморське узбережжя й навіть оженився.

«На шістдесят першому році життя, — писав він у «Щоденнику» за 1966 рік, — я отримав те, що нормальний чоловік має десь у тридцять років: родинне життя, помешкання, песика, котика… А крім того без сумніву (адже все про це свідчить), я став «письменником». Кумедна історія, яка тяглася чудернацько й невиразно від ранньої молодості крізь усе моє життя, врешті набрала барв. І от я — «письменник»…»

У Вансі Гомбрович продовжує інтенсивно працювати, незважаючи на хвороби — завершує «Космос» та «Оперетку», задумує новий твір: «Я хотів би, — зізнавався він дружині, — досягнути такої довершеності форми, як Бетховен у Чотирнадцятому квартеті, дуже простому на позір, але — такому складному… Я б хотів, щоб темою стало зіткнення людини з болем. Героїв буде лише двоє; чоловік та муха, яка страждає». Цьому задумові (до речі, зародок його — муха з обірваними крилами у пантофлі «сучасної панночки» — ми бачили ще у «Фердидурке») не судилося здійснитися: 24 липня 1969 року у Вансі Гомбрович помер.

Та життя його творів, не менш примхливе й чудернацьке, аніж сам автор, продовжується: у Ніцці й Стокгольмі, у Лондоні й Кельні виставляються його п'єси; у Парижі, такому нелюбому, діє «Асоціація любителів Гомбровича»; у Мюнхені виходить дивовижний журнал з назвою «Фердидуркіст. Часопис на підтримку фердидуркізму в Німеччині, Австралії і Швейцарії»… Кільканадцять монографій про Гомбровича з'явилося я Польщі, Франції, Німеччині. 1991 року вперше зустрівся з ним радянський читач: «Иностранная литература» вмістила переклад «Фердидурке». Однак критики визнають, що й досі нікому не вдалося дати більш-менш цілісну й вичерпну характеристику творчості письменника та його особистості. Більше того: за словами Франсуа Бонді, що відкрив Гомбровича для французів, сьогодні критиці слід «визволитися від впливу самого Гомбровича, який був найкращим критиком власних творів», і здобутися на самостійні інтерпретації.

Ж.-П. Сартр назвав твори Гомбровича «пекельними машинами», маючи на увазі, вочевидь, бездоганні сюжетні конструкції та їхній вибуховий ефект. Мабуть, недарма Гомбрович зарахував Конан Дойла та Агату Крісті до своїх улюблених авторів. Втім, Сартра він цінував чи не найбільше серед сучасників. Це й не дивно — адже твори Гомбровича просто-таки просякнуті екзистенційним духом, часто значно концентрованішим, аніж, скажімо, у «Сторонньому» або «Нудоті». Втім, крижаний холод сартрівських філософських побудов викликав у Гомбровича протест: його власний екзистенціалізм зароджується не з похмурих розумувань про абсурдність світу, а з тілесної природи людини, з «біології», як він сам це називав. Гомбрович постійно нагадує нам, що молодість, старість, зрілість — явища біологічні, що вони часто відіграють у нашому житті роль значно більшу, аніж явища суспільні. Втім, на суспільне життя Гомбрович дивиться надзвичайно тверезо й без ілюзій: у його творах не має значення ані справедливість, ані доброта, ані право — слабший програє, дужчий перемагає, хоч би яким неправим він був. Переможений може або втекти (як це робить герой «Фердидурке»), або — загинути. Втім, це також своєрідна «біологія». В своєму прагненні зіштовхнути читача із неприємною дійсністю, якої той не хоче помічати, Гомбрович не зупиняється ні перед чим — ані перед своєрідним самооголенмям, ані перед тим, що хтось назве «провокацією» або «непристойністю». Втім, непристойність тут специфічно-гомбровичівська, витончено-психологічна й, сказати б, евфемічна, як у «Порнографії», коли хлопець і дівчина удвох розтоптують черв'яка — й саме це, за словами Франсуа Бонді, «є найнепристойнішим фрагментом повісті». Гомбровича часто порівнювали з Жаном Жене, та й сам письменник відчував якусь спорідненість «з тим нещасним педерастом», що так сильно вплинув на французьку літературу й кіно початку 60-х років. Однак у Гомбровича й близько нема характерної для Жене поетизації бруду, «сакралізації Зла й Збочення». Всі гомбровичевські «провокації» та «непристойності» випливають з того, що він, за словами Чеслава Мілоша, «жив у світі вічної боротьби й конфліктів, без хвилини спочинку» й іншим не давав такого спочинку. «Я — той, хто протестує, я — той, хто говорить правду», — ось позиція Гомбровича, творча й людська.

Твори Гомбровича містять силу-силенну автобіографічного: не в плані подієвому, а — глибинному, психологічному. Скажімо, оповідач у «Порнографії» має ім'я Вітольд Гомбрович (хоча у той час, коли відбувається дія повісті, письменник перебував за тисячі миль від Польщі), водночас інший персонаж, Фридерик, також є напівгротесковим автопортретом. Критики зауважували, що таке роздвоєння ліричного героя — на оповідача та його «двійника» — можна знайти у багатьох речах Гомбровича. «Оповідач, — писав К. Єленський, — це Гомбрович літній, спокійний, оптимістичний, натомість «двійник» являє собою Вітольда більш глибинного, загостреного, «демонічного». Завдання двійника — йти далі, ніж оповідач… Двійникові, своєму «альтер его», Гомбрович віддає роль режисера, котрий будує «пекельну машину».

У читача здебільше не виникає особливої симпатії ані до оповідача, ані — тим більше — до двійника. Втім, це ніколи не було метою автора. Майструючи «пекельні машини», влаштовуючи психологічні стриптизи, провокуючи, Гомбрович змушує нас зазирнути углиб власних душ, побачити — й усвідомити! — усе те брудне й неприємне, на що ми так звикли заплющувати очі.

Залишається тільки дивуватися творчій відвазі цього самотнього й недужого чоловіка, який мучився астмою, боявся заходити до ліфта й запалювати газову плиту!

Дехто з критиків вважає найзначнішим твором письменника його тритомний «Щоденник». Можна з цим погоджуватися чи ні, це, зрештою, справа смаку, але одне видається безперечним: «Щоденник» був би сьогодні надзвичайно корисною лектурою для українських читачів, особливо — інтелігенції, зануреної в бурхливі потоки національних та державотворчих проблем. Дуже потрібно нам нині вчитатися як слід у ті спокійні, глибокі, тверезі, часом — парадоксальні, часом — просто жорстокі слова, що їх говорив колись Вітольд Гомбрович своїм польським колегам по перу, своєму народові, і про те, що «жодна славна історія не змінить вам самосвідомості, зрілості, глибини, ніщо не спокутує ваших власних гріхів». І про те, що «Бога перетворюють на пістолет, з якого збираються застрелити Маркса…». І про те, що, «опиняючись поряд з Польщею, поляк стає манірним і неприродним», а тому — «оскільки саме Польща зробила нас такими, які ми є, то, щоб бути справжнім поляком, слід перестати носитися зі своєю «польськістю» й стати, нарешті, самим собою».

Учімося бути самими собою й давати раду самі собі — ось, гадаю, головний урок Вітольда Гомбровича.

Журнал "Всесвіт", №10 (766), 1992 р.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!